Бути сучасником Великого Гуманіста — щастя
До численного потоку привітань Великого Українця Івана Дзюби від видатних діячів культури та держави долучаю і своє скромне слово гірничого інженера.
Для мене та найближчих друзів велике щастя бути сучасником Великого Гуманіста, що в роки окупаційного режиму сміливо виступав на захист мови, культури, самого існування українського народу; Борця, що став під Стяг непримиренних борців проти національного, соціального та колоніального гноблення Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки; Мислителя, який продовжив славні традиції Іларіона, авторів «Слова» та «Історії Русів», «Руської правди» та Конституції 1710 року, літературознавців та критиків І. Франка, О. Білецького, енциклопедистів В. Кубійовича та М. Бажана; Титана праці.
Маючи такого Сина та його однодумців, Україні бути серед цивілізованих країн світу!
Виступ Iвана Дзюби, який запам’ятався на десятиліття
У житті кожного із нас є епізоди, які запам’ятовуються на десятки років. Я до цього часу пам’ятаю січневу подію 1965 р., коли в Будинку Спілки письменників святкували 30-річчя Василя Симоненка.
Зала була заповнена вщерть. Мені вдалося потрапити до неї, але мене притиснули до сцени так, що я опинився буквально за метр від президії і трибуни. Вів вечір Дмитро Павличко, слово про Василя Симоненка виголошував Іван Дзюба. Звичайно, я та присутні в залі знали поезію Симоненка й Павличка і, гадаю, абсолютна більшість із нас тоді вже прочитала самвидавську «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби.
«Василь Симоненко був передусім поетом національної ідеї, — говорить з трибуни Дзюба. — Але академік Леонід Новиченко, що сидить у президії, це заперечує, він вважає, що такої ідеї не існує. Але нехай він про це скаже іспанським комуністам, італійським комуністам, китайським чи тим же російським комуністам...»
«Ганьба, ганьба, ганьба!» — скандує зала.
«Древо української культури ніби доглядають, постійно поливають, на це відпускаються державні кошти, а воно сохне. Плохе дерево, скаже кожен неупереджений. Але ж подивіться в корінь, і ви побачите, як його руйнують з використанням всіх засобів сучасної землерийної техніки...»
«Ганьба, ганьба, ганьба!» — скандує зала.
Я міг би продовжувати по пам’яті цитувати виступ Дзюби. Він був і високопрофесійним, і настільки емоціональним, що зала з десяток разів переривала виступ скандуванням «Слава!» і «Ганьба!».
Вечір закінчився, і я навіть був дещо здивований, що нас всіх не забрали «чорні воронки» і не повезли, куди слід.
З того часу я знаю Дзюбу, переживав за нього під час репресій, читав і читаю його публікації, зокрема всі, що друкує газета «День».
Тому дуже радий привітати його з прекрасним ювілеєм та побажати здоров’я та наснаги, щоб і надалі так самовіддано служити нашій Україні.
