Зовсім інша справа з державними закладами освіти. Поширена теза, нібито через економічну скруту держава неспроможна фінансувати освіту в повному обсязі, й тому ми мусимо поширювати форми платної освіти, є відвертим софізмом. Конституція гарантує право на безкоштовну освіту, проте вона не гарантує, що всі здобудуть вищу освіту. Отож, якщо сьогодні держава неспроможна профінансувати всі існуючі навчальні заклади, вона мусить зізнатися в цьому й фінансувати стільки, скільки може, проте фінансувати на належному рівні. Чи не варто запитати себе, а чи потрібна Україні така гігантська освітня система, чи не варто почати жити не лише за грошима, а й за реальними потребами? Чи може держава й надалі фінансувати підготовку такої кількості інженерів чи правників? А, що найголовніше, чи потребує вона їх?
Адже наявність бажаючих отримати вищу освіту (чи то диплом про неї) зовсім не означає, що суспільство реально потребує такої кількості «вищоосвічених». Більше того, скорочення кількості людей з вищою освітою ніякої загрози для суспільства не являє, якщо, зрозуміло, брати до уваги її якість. Це стосується всіх галузей знання.
Вперте небажання відмовитися від освітньої мегаломанії за катастрофічного браку коштів породжує приблизно такий ланцюг аргументів: освіту надавати треба всім, грошей не вистачає, отже, треба вводити плату за навчання, як це робиться в усьому світі. Почну з останнього. По-перше, «в усьому світі» так не робиться, принаймні в країнах з таким драконівським оподаткуванням, як у нас. По-друге, там, де це робиться, населення не доведене до такого ступеня зубожіння. По-третє, це не робиться на тлі таких конституційних гарантій, як у нас. В Україні це виглядатиме так: зарплата, як у Сьєрра-Леоне, податки, як у Данії, плата за навчання, як в Оксфорді. Отримати освіту за таких умов може лише той, хто має надприбутки, податків не сплачує й при цьому достатньо темний, аби повірити, ніби в Кіровограді можна здобути оксфордську освіту, — маємо типовий портрет «нового українця».
Отже, суцільне платне навчання в нинішній Україні — це прямий шлях до інтелектуальної катастрофи, що буде спричинена перетворенням вищих навчальних закладів на привілейовані установи для багатих (причому по-новоукраїнськи багатих). Цього можна було б уникнути, скоротивши кількість бюджетних навчальних закладів і тим самим покращивши їхнє фінансування та принципово збільшивши конкурс.
Тут ми підійшли до найболючішої проблеми, а саме — до корупції під час вступу та навчання. Адже ні для кого не є таємницею, що нинішня «безкоштовна» освіта досить дорого коштує, оскільки хабар часто перетворюється на єдиний інструмент «конкурсного» відбору. Часто хабарництво в освіті пояснюють злиденним становищем, у якому опинилися сьогодні викладачі та вчителі. Цей аргумент також видається суто софістичним, оскільки левова частка прибутків від хабарів отримується особами, що давно перестали бути бідними. Зайвих грошей не буває, й жодне підвищення платні не втримає від хабарів нечесну людину, тоді як ніякі злидні не зроблять чесну людину хабарником. Мабуть, таке тіньове платне навчання має більш глибокі причини, й криються вони в суспільному ставленні до цих явищ.
Дійсно, якщо можна зрозуміти опір введенню анонімного тестування та інших випробуваних світовою практикою вступних процедур з боку тих, хто отримує хабарі, то чим можна пояснити не просто відсутність громадського протесту проти поширення корупції в освіті, а й масову готовність людей грати за корупційними правилами? Розмірковування над цим соціально-психологічним феноменом змушують здійснити екскурс до історії вітчизняної освіти.
Фактично ніколи в нас не існувало рівноправного доступу до освіти, який грунтується на відкритому конкурсі. Аж ніяк не знання визначали долю вступника — поряд з легальними пільгами, встановленими державою, був широко поширений протекціонізм: важко уявити собі, ніби син високого номенклатурного чиновника не потрапив до інституту через брак знань або через те, що він не служив у армії (де він, звісно, не служив).
Усе це міцно вкорінило у свідомості людей думку про те, що далеко не знання є єдиною перепусткою до освіти. При цьому, порівняно зі вступом «по блату» в радянські часи, сучасний корупційний вступ видається привабливішим для батьків абітурієнтів як мінімум з двох причин. По-перше, радянський протекціонізм був типовим прикладом соціальної нерівності: ніякої конкуренції між колгоспником та секретарем ЦК у бажанні «влаштувати» свою дитину виникнути не могло. Гроші цю нерівність ліквідують, і селянин може продати хату, корову й навіть самого себе, але купити дитині можливість вчитися. По-друге, доля власної дитини, зрозуміло, турбує батьків значно більше, ніж інтелектуальний стан цілого суспільства, і лише корупційний вступ дає шанс отримати диплом (про освіту не йдеться) дитині, яка за будь-яких нормальних умов конкурсного відбору про це не могла навіть мріяти. Така готовність до хабарництва в освіті як з боку тих, хто бере, так і з боку тих, хто дає, формує ситуацію, що не підлягає жодному поясненню з точки зору здорового глузду, проте є цілком зрозумілою з точки зору вкорінюваних у суспільній свідомості цінностей. Це, насамперед, переконаність у цінності диплому, а не знань.
Старе прислів’я зазначає: чим мізерніша особа, тим довший текст вміщено на її візитівці. Проте за допомогою візитівок та куплених дипломів країну можна лише розікрасти, але аж ніяк не розбудувати. Отож можна бути певними, що нашим дітям у такій країні жити не доведеться, бо вже сьогодні вона стоїть перед вибором: або гарантує здібній молоді високоякісну безкоштовну освіту, або перетвориться на корупційно-чиновницьку резервацію в центрі Європи.
