Дуже добре, що, на відміну від більшості цивілізованих країн Європи разом із США та Канадою, Україні вдалося зберегти, незважаючи на великі імперські впливи Росії (СРСР), українську народну (етнічну) культуру, зокрема її музично-пісенну складову. Це вдалося завдяки існуванню аматорських колективів при різних будинках культури, або й просто фанатикам української пісні, як то Леопольду Ященку з його знаменитим народним хором, чи неперевершеним Ніні Матвієнко та Раїсі Кириченко. Разом із тим народна пісня привертала увагу й високопрофесійних виконавців — зірок оперної сцени, як то: фантастична Соломія Крушельницька, яка зачарувала всю тодішню Європу, Іван Козловський, який зумів зачарувати українською піснею навіть тирана Йосипа Сталіна, не менш фантастичний Борис Гмиря, якого із задоволенням слухали в Києві навіть фашистські окупанти. Або пригадаємо ближчих до нас за часом Анатолія Солов’яненка та Марію Стеф’юк, чи справжню українську перлину з Канади (США), так і не оцінену належно в Україні, — Квітку Цисик. Разом із тим мусимо визнати й протилежне: неувагу до геніальних талантів, які виросли й викохалися на тій самій народній пісні й музиці, але пішли у своєму розвитку далі, й досягли найвищої майстерності в академічній (оперній) сфері, яка, за суттю своєю, є нинішньою культурною візиткою будь- якої цивілізованої країни.
Якщо за часи попередніх президентів України ще якось приділяли увагу народній пісні й танцю (пригадаймо, побіжно, хоча б фестивалі-звіти — як за радянських часів — кращих народних колективів кожного з 25 регіонів України в столичному палаці «Україна»), то віртуозні колективи й виконавці з Національної філармонії та Національного академічного театру опери й балету імені Т.Г. Шевченка фактично опинилися на околицях офіційної культури. Це спричинило масовий від’їзд слідом за визначними вченими зірок світової слави з України на заробітчанство в операх Європи та Америки. Пригадаймо тих же Вікторію Лук’янець, Гізелу Циполу чи Анатолія Кочергу... А скільки менш знаних співаків і музикантів виїхало шукати щастя-долі в далекі краї за останні десятиліття, розвиваючи музичну культуру нових своїх «батьківщин»? А ті, що залишилися з патріотичних міркувань в Україні, поділяючи нелегку долю свого народу, перебиваються мізерними, за світовими мірками, заробітками з нечастих, до того ж, концертів у столиці та деяких обласних центрах, як правило там, де ще функціонують відповідні музичні майданчики.
Про популяризацію їх високопрофесійної, часто- густо геніальної творчості на вітчизняних телевізійних каналах чи FM-станціях й мови бути не може, поки там правлять бал «ну дуже культурно виховані» скоробагатьки.
Що вже говорити про недешеві проекти з випуску й поширення в школах, вищих та інших навчальних закладах їхньої творчості, записаної на сучасних цифрових носіях: CD та DVD!
Показовим тут є випуск першого компакт-диску записів геніальної, без перебільшення, нашої Ольги Басистюк. Він вийшов «раритетним» накладом аж у 200... (двісті!) екземплярів. Можна тільки розвести руками: чи може така кількість компакт-дисків задовольнити хоча б лише студентів музичних навчальних закладів, не кажучи вже про ширші кола поціновувачів високого мистецтва?
У всі часи високе мистецтво підтримували або держава, яка дбає про свій культурний імідж у світі, або окремі меценати, а в наш час — окремі корпорації та фірми, яких стимулюють до цього виду доброчинства окремим пільговим оподаткуванням. Оскільки в нашій країні останні, як виявилося, не дуже опікуються підтримкою високого мистецтва, а швидше навпаки — підтримують різноманітну швидкоплинну «попсу», то є нагальна потреба започаткувати цільову державну підтримку наведених вище категорій високого мистецтва, з подальшим залученням до цієї благородної справи корпорацій, фірм, банків тощо, розробивши для них відповідні законодавчі пільги.
Для початку, на мій погляд, можна започаткувати музичні серії «Кращі твори» на CD та DVD класичної та сучасної оперної, симфонічної та камерної музики, накладом не менше ніж п’ять-десять тисяч екземплярів таких виконавців та колективів, як Ольга Басистюк, Вікторія Лук’янець, Гізела Ципола, Валентина Степова, Анатолій Кочерга, Валентин Пивоваров, Володимир Гришко, Андрій Курган, Ігор Борко, брати Приймаки; «Київська камерата», Національний симфонічний оркестр; дитячий хор «Щедрик» та ін., а також творів таких композиторів, як Євген Станкович, Левко Колодуб, Валентин Сильвестров, Олег Ківа, Володимир Рунчак, Іван Небесний, Ганна Гаврилець, Леся Дичко та ін. (прошу вибачення, що всіх не називаю).
Це стане не лише моральною сатисфакцією для більшості з вищезазначених, але й відродить віру в затребуваність їхнього таланту Батьківщиною та забезпечить упевненість талановитої молоді, яка навчається в музичних школах та консерваторіях, у своєму майбутньому.
А доступність цих записів, у свою чергу, сприятиме зацікавленості широкої аудиторії класичними та сучасними камерними та симфонічними творами, а не лише насаджуваними мас- медіа та далеко не найкращими зразками «попси».
Для поширення як вищезазначених записів, так і записів інших видів музичної творчості національними виконавцями потрібно, на мій погляд, прийняти урядову програму підтримки та розвитку національних виконавців, використавши для цього всі приміщення державних установ та виробничих структур. Особливо це стосується приміщень аеропортів, річкових, залізничних та автомобільних вокзалів, а також кіосків та бібліотек у всіх навчальних закладах України, де має бути запроваджено торгівлю записами виключно національних виконавців у найширшому асортименті.
