Читаю «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка, «Поет із пекла» Михайла Слабошпицького, і від кожної сторінки кров студеніє від жаху і серце здригається від невимовного болю. Мати таку плеяду українських письменників — десятки, сотні славетних, талановитих імен! — і не мати їх, і нічого не чути про них, бо всіх їх винищила сталінщина, московсько-імперська деспотія.
Українці! Вдумайтеся лише, осягніть небайдужим серцем масштаб національної катастрофи: до 1930 року в Україні друкувалося 259 письменників, а після 1937-го залишалося 36 — заляканих, зламаних і переконаних у катівнях НКВД! Решту — розстріляли чи закатували в сталінських концтаборах, або ж вони самі покінчили життя самогубством. Небагатьом пощастило врятуватися завдяки еміграції, лише 7 із 259 померли своєю смертю... Назву лише декілька імен: Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Микола Хвильовий, Михайло Драй-Хмара, Борис Олександрів, Лесь Курбас, Олекса Влизько, Григорій Чупринка, Василь Барка, Василь Чумак, Дмитро Фальківський і багато-багато інших... І всіх винищили. Завіщо? За те, що любили Україну та українську мову, а це в московській імперії, як і за нинішньої влади, був і є тяжким злочином! Сьогодні в Україні російська мова — скрізь: у школах, вишах, державних установах, церквах і парламенті, і українофоби весь час кричать, що в Україні душать, знищують російську мову! А в Росії, де проживають мільйони українців, немає української школи, бібліотеки, церкви, жодного телеканала чи української партії, тоді як у нас — десятки російських, які офіційно працюють на руйнацію незалежності молодої України.
У Росії десятки національних меншин, але тільки одна-єдина мова — російська — і державна, і офіційна, і ківалови-колєсніченки в українському парламенті не переймаються проблемами татарів, башкирів, українців тощо — в Росії. Росія їх асимілює — то й добре. Їм треба лише, щоб і українців в Україні Росія асимілювала, тому й котиться імперський каток русифікації душами і долями наївних українців.
Московська імперія, російські шовіністи всю свою пропаганду і виховання молодих поколінь вибудували на 2-3 десятках імен... Пушкін, Лермонтов, Достоєвський, Гоголь і Тютчев, Блок і Маяковський, зацькований Пастернак. На цих іменах, які далеко не всі — етнічні росіяни, збудували російську пропагандистську Церкву і натхненно возвеличують велику російську літературу, і на тих іменах виховують молодь і любов до Росії, до загарбаних імперією «російських земель». І переконують, що тільки російська література — велика і могутня, життєдайна, а інші, наприклад українська, — пхе, сміття... Хто там у хахлів? Шевченко, Іван Франко, Леся Українка... Ото й усе. Ага, ще, здається, є Ліна Костенко. Бідна, немічна українська література нецікава, провінційна, не сягає вершин світового рівня. А про 259 репресованих поетів та письменників — ані слова! Нема їх! (Це все — із тієї ж пропагандистсько-облудної КГБістської опери Путіна, що Росія перемогла б у війні з Гітлером і без... України! Це при тому, що Україна дала Червоній армії 200 генералів, сім мільйонів солдатів та офіцерів, із яких близько чотирьох мільйонів загинуло, два мільйони повернулися каліками; крім того, з 1941-го до 1945 року населення України скоротилося із 41 млн до 27 млн. На території України було розгромлено понад 60% сухопутних сил німецької армії, 1944 року в Україні воювало 50% усіх сухопутних військ Червоної армії, зокрема 80% танкових і механізованих з’єднань. Ось так Росія вигравала війну без України!)
Знищили десятки українських митців, винищили і заборонили згадувати навіть їхні імена, а натомість у кожну дитячу свідомість, у кожну душу українця запихують російського Пушкіна. За будь-яку ціну прагнуть прокричати на весь світ про велич і розмаїття російської літератури, звеличити й оспівати своє, імперське, нехай — розтерзане й опльоване вчора, а нині — освячене, як цар Микола ІІ, але й на ньому збудувати якусь політику і мати свій — імперський! — зиск.
А за кожним із наших українських письменників, знищених Москвою, простягається велике подвижницьке життя та їхня потужна література. Все було затоптано, заасфальтовано московськими пропагандистськими танками і колючими концтаборами. І сьогодні, в час, коли є намагання повернути ті імена, ту літературу на сторінки українських підручників — для українських дітей! — новітня влада діє тими ж сталінськими методами. Головна мета — не сказати правди, не повернути Україні та її прийдешнім поколінням правдивої української історії. Дурити, тримати народ у колючому дроті московської брехні, аби було зручно вигравати на чергових виборах.
Утім, чому дивуватися, коли у вільній Україні суди ув’язнюють українських хлопців-патріотів, які знищили погруддя Сталіну — катові України, деспоту, гнобителю України та її духовності, на волохатих руках якого — кров мільйонів українців. А якби українські хлопці знищили погруддя Гітлеру — союзникові Сталіна за таємним пактом Молотова — Ріббентропа, то й їх судили б «за пошкодження майна»?
Будь-яка кривда, суперечка, образа в цивілізованому світі завершується судом. Розтоптали, винищили великий народ, європейську націю. Мільйони жертв! Невже... так і мало бути, це дрібниці, якась подряпинка? Говоримо, говоримо, стогнемо, скаржимося... І так минуло 20 років. Нас не розуміють. Де суд?
Потрібен наш, український суд! Суд над убивцями українських письменників, мільйонів українців Голодомором і в концтаборах. У Росії здійметься крик, чинитиме всілякий опір чинна проросійська влада, та Україна, свідомі українці повинні робити свою праведну справу, не озираючись на інтереси імперії. Тож почнімо! Бо вже пора! Це питання нашого виживання, нашого майбутнього. Це справа національної честі й гідності! Починаймо публічний суд над Сталіним і сталінізмом, над злочинами московської імперії — за нищення українських митців, української духовності. Без суду нам не порвати духовних пут, якими нас душить московська імперія, нам не розбудувати міцної незалежної України. Невже цього не розуміє українська еліта, українські патріоти? Невже незрозуміло, що саме із цього потрібно було починати двадцять років тому будувати фундамент молодої держави? Ми наробили забагато романтичних дурниць, почали зводити осяйний дах демократії на гнилих підвалинах, відтак під тим дахом звили зміїні кубла злочинці та вороги України. Не відбулося ні люстрації, ні суду над злочинами окупаційного режиму... Отже, в нашому минулому все було гаразд, усе чудово, все — як у людей, тож навіщо було ламати «братскіє узи»?
Потрібно повернутися, щоб виправити помилки наївних попередників. Це — перший, обов’язковий крок, але його не було зроблено вчасно, тому на 21-му році нашої незалежної залежності ми не маємо нічого-нічогісінько, хіба що прапор. Починаймо негайно публічний суд над учорашніми й сьогоденними ворогами України, інакше... Інакше нас поглине болото байдужості і зневіри, нас розчавлять гусениці імперської брехливої пропаганди.
Тільки публічний суд над злочинами московського окупаційного режиму розплющить українцям очі й відкриє широкий шлях в українське майбутнє, до Європи. Вимагаймо публічного суду над злочинами московської імперії!
