У своєму поданні керівник держави, посилаючись на статті 6, 19 і 116 Конституції України, стверджує, що, приймаючи 23 липня 1998 р. «комунальний» закон, парламент вийшов за рамки своєї компетенції, окресленої Конституцією України, перебравши на себе повноваження, покладені Основним Законом на органи виконавчої влади. У свою чергу, пояснюючи позицію Верховної Ради України, її голова Олександр Ткаченко як на основні контраргументи посилається на статті 46 і 48 Конституції України, які, щоправда, формально, але гарантують громадянам України право на соціальний захист і достатній рівень життя.
Представлені в письмовому зверненні Олександра Ткаченка до Конституційного суду контраргументи, безперечно, справді вагомі, принаймні з погляду здорового глузду. Але заради об’єктивності потрібно все ж відзначити, що вони менш переконливі саме з правової точки зору. Адже Конституційний суд України, який сьогодні терміново розглядає це подання Президента, при винесенні свого вердикту покликаний оперувати не непрямими аналогіями навіть конституційного плану, а передусім конституційними положеннями прямої дії, якими є згадані Президентом статті 6, 19 і 116 Конституції України.
Разом з тим, у Конституції України зафіксовані положення, які і з правового погляду є доволі переконливою альтернативою — і до того ж прямої дії — названим вище аргументам подання Президента України Леоніда Кучми в Конституційний суд України.
По-перше, пункт 5 статті 85 Конституції України закріплює саме за Верховною Радою України «визначення принципів внутрішньої і зовнішньої політики», а прийнятий парламентом 23 липня 1998 року закон справді належить до категорії «принципових» на даному етапі суспільно-політичного розвитку країни та її соціально-економічного стану. Крім того, цей закон повністю вписується в рамки пункту 13 тієї ж статті 85 Конституції України, що надає Верховній Раді України права здійснювати «контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України». У даному конкретному випадку це торкнулося соціально небезпечного наміру Кабміну України підвищити комунальні платежі до рівня, що перевищує нинішню платоспроможність основних мас населення України.
Адже недаремно в пункті 3 статті 116 Конституції України чітко зафіксовано, що Кабмін України лише «забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики», розробка якої, згідно з пунктом 5 статті 85 Конституції України, належить до повноважень Верховної Ради України. Стаття 116 Конституції України, на яку посилається Президент України Леонід Кучма, взагалі не містить будь-яких положень, що дозволяють Кабміну України претендувати на проведення власної політики у вищезгаданих сферах, а тим паче без права на контроль з боку парламенту, що суперечило б пунктові 13 статті 85 Конституції України.
Навряд чи хто заперечуватиме, що прийнятий Верховною Радою України 23 липня 1998 р. «комунальний» закон є кардинальним законодавчим актом за ступенем своєї значущості для соціального захисту громадян України в нинішній період фінансово-економічної кризи. Але згідно вже з пунктом 6 статті 92 Конституції України, вся сфера соціального захисту в Україні визначається «виключно законами України», що, отже, мають чіткий конституційний пріоритет перед будь-якими альтернативними рішеннями органів виконавчої влади, включаючи, природно, той самий Кабмін України.
Отож є підстави вважати, що Президент України Леонід Кучма у своєму поданні в Конституційний суд України допустив «вольову інтерпретацію статті 116 Конституції України, що стала основним лейтмотивом «соціально-орієнтованого» президентського демаршу про нібито монопольні прерогативи Кабінету Міністрів України у сфері соціально-цінової політики, що розглядається. У свою чергу об’єкт президентської критики — «соціально-захисний» Закон України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України», досить адекватно вписується в рамки згадуваних вище пунктів 5 і 13 статті 85 і пункту 6 статті 92 Конституції України.
№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
У своєму поданні керівник держави, посилаючись на статті 6, 19 і 116 Конституції України, стверджує, що, приймаючи 23 липня 1998 р. «комунальний» закон, парламент вийшов за рамки своєї компетенції, окресленої Конституцією України, перебравши на себе повноваження, покладені Основним Законом на органи виконавчої влади. У свою чергу, пояснюючи позицію Верховної Ради України, її голова Олександр Ткаченко як на основні контраргументи посилається на статті 46 і 48 Конституції України, які, щоправда, формально, але гарантують громадянам України право на соціальний захист і достатній рівень життя.
Представлені в письмовому зверненні Олександра Ткаченка до Конституційного суду контраргументи, безперечно, справді вагомі, принаймні з погляду здорового глузду. Але заради об’єктивності потрібно все ж відзначити, що вони менш переконливі саме з правової точки зору. Адже Конституційний суд України, який сьогодні терміново розглядає це подання Президента, при винесенні свого вердикту покликаний оперувати не непрямими аналогіями навіть конституційного плану, а передусім конституційними положеннями прямої дії, якими є згадані Президентом статті 6, 19 і 116 Конституції України.
Разом з тим, у Конституції України зафіксовані положення, які і з правового погляду є доволі переконливою альтернативою — і до того ж прямої дії — названим вище аргументам подання Президента України Леоніда Кучми в Конституційний суд України.
По-перше, пункт 5 статті 85 Конституції України закріплює саме за Верховною Радою України «визначення принципів внутрішньої і зовнішньої політики», а прийнятий парламентом 23 липня 1998 року закон справді належить до категорії «принципових» на даному етапі суспільно-політичного розвитку країни та її соціально-економічного стану. Крім того, цей закон повністю вписується в рамки пункту 13 тієї ж статті 85 Конституції України, що надає Верховній Раді України права здійснювати «контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України». У даному конкретному випадку це торкнулося соціально небезпечного наміру Кабміну України підвищити комунальні платежі до рівня, що перевищує нинішню платоспроможність основних мас населення України.
Адже недаремно в пункті 3 статті 116 Конституції України чітко зафіксовано, що Кабмін України лише «забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики», розробка якої, згідно з пунктом 5 статті 85 Конституції України, належить до повноважень Верховної Ради України. Стаття 116 Конституції України, на яку посилається Президент України Леонід Кучма, взагалі не містить будь-яких положень, що дозволяють Кабміну України претендувати на проведення власної політики у вищезгаданих сферах, а тим паче без права на контроль з боку парламенту, що суперечило б пунктові 13 статті 85 Конституції України.
Навряд чи хто заперечуватиме, що прийнятий Верховною Радою України 23 липня 1998 р. «комунальний» закон є кардинальним законодавчим актом за ступенем своєї значущості для соціального захисту громадян України в нинішній період фінансово-економічної кризи. Але згідно вже з пунктом 6 статті 92 Конституції України, вся сфера соціального захисту в Україні визначається «виключно законами України», що, отже, мають чіткий конституційний пріоритет перед будь-якими альтернативними рішеннями органів виконавчої влади, включаючи, природно, той самий Кабмін України.
Отож є підстави вважати, що Президент України Леонід Кучма у своєму поданні в Конституційний суд України допустив «вольову інтерпретацію статті 116 Конституції України, що стала основним лейтмотивом «соціально-орієнтованого» президентського демаршу про нібито монопольні прерогативи Кабінету Міністрів України у сфері соціально-цінової політики, що розглядається. У свою чергу об’єкт президентської критики — «соціально-захисний» Закон України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України», досить адекватно вписується в рамки згадуваних вище пунктів 5 і 13 статті 85 і пункту 6 статті 92 Конституції України.
№234 05.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
