Не вірю в існування якихось національних, «українських» особливостей хабарництва. Хабар є хабар — і в Південній Кореї, і в Нігерії, і в Узбекистані, і в Польщі, і в Україні...
В Україні є закон про боротьбу з корупцією і хабарництвом, але в дійсності складається так, що «нема кому» чи «неможливо» викривати любителів хабара. Знайомий голова районного суду, щирий у розмові зі мною, із прикрістю визнав, що доводиться судити людей, як каже, «за дріб'язок», і жодного разу за п'ять років не потрапляла до суду справа про хабарництво.
Найпоширенішими, на мій погляд, проявами чиновницької скорумпованості, окрім заохочення «товариських подарунків», спонсорування різних «гостин», є нині безоплатне «залучення» владним начальством приватних підприємців і бізнесменів до ремонту й умеблювання кабінетів у «білих домах», забезпечення держчиновників новітніми засобами зв'язку та іншими технічними засобами, коли бюджетних коштів на це не передбачено. Проте органи КРУ воліють «не бачити» цього.
Насамкінець, ще про одне, важливе: не можна притягати до судової відповідальності людину за давання хабара, судити треба того, хто бере хабарі. Тоді більше буде таких, хто без «натиску» признається у вимушеному підношенні «подарунка».
