Стаття «Чия окупація гірша» в одному з номерів вашої газети вразила мене й змусила написати про історію, свідком якої був мій батько, ветеран війни, нині покійний Бачинський Станіслав Петрович, який пішов на фронт добровольцем, був рядовим солдатом, телефоністом 1102-ї окремої кабельної роти і закінчив війну 1945-го у Відні.
Батько не раз розповідав мені про те, що бачив на війні, що відчував, ці розповіді різко відрізнялися від його офіційних виступів у школі, куди його, як ветерана й учителя, щороку запрошували на свято 9 Травня. З роками батькові розмови про те, що відбувалося в далекому для мене 45-му, ставали більш детальними й відвертими. Мені дедалі складніше було зіставляти їх із підручниками з історії, з яскравими описами визвольної місії нашої армії, що були в різних творах радянських письменників.
Я не пам’ятаю, в якому австрійському місті це відбулося, зате часто згадую батькові слова: «Заходимо в місто, ну, таке, як наш Житомир, а воно пусте, людей немає. Усі жителі від страху залишили свої домівки, бо йшов поголос, що «рускі» всіх б’ють та ґвалтують». Так, фактів насильства було чимало. Коли я була вже студенткою, батько розповідав мені, як майбутньому вчителеві історії, свою правду про «визвольну місію» радянської армії, не ту, про яку я читала в підручниках, вичищену до блиску, «білу й пухнасту», не про світлий бік медалі, а про чорний, куди заглядати колись було небажано і небезпечно.
Звісно, Станіслав Петрович не заперечував того, що ми причетні, як ніхто інший, до визволення Європи від коричневої чуми, ми виявилися сильнішими, ми перемогли, та чи поділяли радість перемоги над фашистами ті, кого під час визволення було зґвалтовано та знівечено морально? Мабуть, що ні. Чи зможуть вибачити родини тих зґвалтованих, посаджених на гільзи мін і вбитих німецьких жінок, котрих батько бачив на узбіччях доріг, якими рухалася наша армія? Батькова рота займалася забезпеченням телефонного зв’язку між військовими частинами і не могла не помітити «свіжі сліди» визволителів, вони були вражаючі.
Чи можливо буде переконати німецьку дівчинку та її дідуся, про яких я хочу розповісти, що радянський солдат — то дійсно визволитель, який приносив радість перемоги добра над злом? Якби за свободу людей довелося заплатити життям, приниженням чи зґвалтуванням лише однієї дитини, чи багато хто з нас погодився б на таке визволення, якщо розплатитися за нього довелося б саме своєю донькою чи сином?
Батько розповідав, що нашим солдатам часто давали розпорядження прочісувати міські квартали німецьких міст — чи не причаївся де-небудь ворожий солдат. Вони заходили в квартири багатоповерхівок, їх дивували добротні інтер’єри німецьких помешкань — солдати, бувало, зі злоби чи то з досади, що їм і не снився такий рівень життя, строчили по дорогому посуду, дзеркалах, дубових меблях, камінах.
Чи було бажання, щось узяти з собою? — звісно, було, та куди? Це вже згодом солдатам дозволяли відправляти посилки на батьківщину, а генералам — цілі вагони трофеїв, як компенсацію за пограбовану рідну землю.
А на початку перебування в окупаційній зоні, розповідав батько, єдине, що найбільше хотіли забрати з собою наші солдати, — це годинники, один з яких лежить зараз переді мною — звичайної круглої форми, зі срібним корпусом та срібним ланцюжком, кишеньковий годинник швейцарського виробництва, з невідомими ініціалами. Він був «подарований» Станіславу Петровичу німецькою дівчинкою за дуже неприємних обставин.
Група бійців, у складі яких був і мій батько, здійснювала черговий обхід багатоповерхівок на околиці австрійського міста. Був уже вечір, мрячив дощ, усі стомилися, в останній під’їзд із батьком зайшли лише його друг Іван Баришев та мало відомий хлопцям старшина. У квартирах нікого не було, як і в попередніх під’їздах, та на останньому поверсі за тісно зачиненими дверима було чути німецьку мову. Іван постукав, двері відчинилися, на порозі ледь стояв на ногах старий сивий німець і тримав за руку дівчинку років дванадцяти. Старшина увійшов першим, не звертаючи уваги на діда, пройшовся, як «хазяїн», кімнатами, кинув погляд на стіну, де висіли якісь картини, фотографії, став перебирати речі, що лежали біля входу, вивернув із шафи на підлогу якесь старе вбрання та, не знайшовши нічого, грубо вилаявся, а потім зненацька відштовхнув діда, схопив дитину, яка тремтіла з переляку, шукаючи захисту за спиною старого, і потягнув у сусідню кімнату. Батько з Іваном не одразу й зрозуміли, що діється.
Німець збагнув швидше, що може статися з його онукою і кинувся на кривдника. Солдати, зрозумівши наміри старшини, намагалися зупинити його. Іван кричав: «Під трибунал захотів? Відпусти дитину. Підеш під трибунал!» Старшина все не вгамовувався, пронизливий крик дівчинки змусив батька та Івана силоміць відтягти ґвалтівника до порогу й виштовхати його за двері. Повернувшись до кімнати, щоб заспокоїти старого, батько побачив, як він тихо плакав, обнявши онуку. Кинувши погляд на батька, німець раптом упав на коліна, став обнімати його за ноги й цілувати чоботи. Ніяковіючи, батько підняв з підлоги старого, поплескав по плечах, ніби вибачаючись за старшину, і пішов до дверей. Спускаючись східцями донизу, він почув ледь чутний голос дівчинки, яка стояла біля відкритих дверей. Вона щось схвильовано казала, а коли батько повернувся, то побачив у руках дівчинки годинник, який та боязко просила взяти, повторюючи одні й ті ж слова, дивлячись в очі з якоюсь особливою теплотою і вдячністю.
«Переможців не судять» — усім відомий цей вислів, та чи всі з ним згодні? Я — ні. Жорстокість і нелюдяні вчинки, хоч би хто їх робив — переможені чи переможці, мають бути засуджені, звісно, не на Нюрнберзькому чи Токійському процесах, а на суді значно вищого рівня, на суді вселюдської моралі. Зло, як і добро, не має кордонів, національного мундиру, політичного забарвлення. Для мене воно будь-яке — червоне чи коричневе, однаково пече й випалює душу. Тільки почуття сорому за своїх значно сильніше, бо то ж свої, бо не чекала, не сподівалася, не вірила, бо вважала, що перемогли наші не лише силою зброї, а й тому, що були не схожими на ворогів.
Я буду необ’єктивна, якщо не згадаю факту, протилежного за змістом, який закарбувався в моїй пам’яті з тих багатьох розповідей про війну покійного батька. Зміст його ховається в маленькому фото, зробленому того ж 1945 року в Будапешті й подарованому батькові фронтовим другом Анатолієм Алексєєвим. Анатолій сумував за молодою дружиною Лізою та маленькою донечкою, в кожній дитині на війні він бачив свою дочку. Якось уже після переможних салютів у кінці травня в Будапештському парку, дивлячись на молоду жінку з дитиною і згадуючи свою родину, він попросив угорську жінку дозволити йому сфотографуватися на пам’ять, і та не відмовила. Пильніше подивіться в очі молодого солдата. Може, ми перемогли завдяки саме таким воїнам, я впевнена — їх було значно більше, ніж тих «інших».
