У поїзді Київ — Сімферополь відчувається напруга. Не чутно приколів і сміху дітлахів, веселощів, що завжди притаманні пасажирам, які їдуть насолодитися морем і сонцем. Утім, виявляється, більшість пасажирів змусили вирушити у дорогу непередбачені обставини: ліквідація підприємства чи втрата власного бізнесу у Криму, переоформлення дачного будиночку, прописка.
На пероні, щойно потяг прибуває на станцію, умикають пісню про сонячний ранок над... Москвою. Лірична мелодія дуже нагадує радянську «Утро красит нежным цветом стены древнего Кремля...» Відразу ніяковієш, але оговтатися і зрозуміти, що ти біля Чорного моря, допомагають жіночки, які пропонують житло по всьому узбережжю. До того ж на вокзалі майже всі написи лишилися українською мовою.
«ЗБИРАЮ ГРОШІ НА ДРУГУ КАПЦЮ»
Коктебель — мальовнича бухта, що розмістилася між древнім вулканом Карадаг і Кімерійськими пагорбами. Улюблене місце відпочинку творчої інтелігенції, що завжди зберігало атмосферу Срібної доби. Що ж нині змінилося?
О восьмій ранку набережна порожня. Назустріч прогулянковим кроком плентаються три охоронці, так звані ангели. Запримітивши мене — новачка, пильно придивляються. Зрозуміло, курортників бракує, тому кожного знають, як то кажуть, в обличчя.
Урешті-решт, «суворі дяді» схвально кивають. За інерцією роблю їм ручкою, мовляв, вітаю!
Трохи далі мене очікує перша знахідка: посеред набережної лежить пошарпана капця і пластикова склянка з мідяками. Поряд табличка: «Немає сезону! Збираю гроші на другу капцю!» Господар цього «винаходу» з неабияк пом’ятим обличчям хитрувато визирає з-під тенту лотка.
І справді, жителі Коктебеля хапаються за голову. Так, подвір’я Тетяни, де я зупинилася, розраховано на двадцять відпочивальників. За два тижні знайшлось лише четверо харків’ян. Рекламні агенти й екскурсоводи бідкаються, що подорожі курортників майже не цікавлять. Ще б пак! Так, годинна екскурсія морем до Золотих воріт на наші гроші коштує 130 грн. Порівняно з минулим роком дорожче на третину. Однак невдалий сезон — все ж таки не головна тема для розмов коктебельців. «Чи не у кожній третій родині розбрат щодо подій в Україні сягнув свого пику, — розповідає Тетяна. — Так, моя сестра живе в Житомирі, взимку і навесні постійно їздила на Майдан. Заявила, що до нас більш не приїде. Але ж тут живе її мати, сімдесятирічна пенсіонерка»...
На базарі продавців більше, ніж відпочивальників. Прилавки ломляться від фруктів. Адже цей рік видався багатий на врожай. Вишня, алича, абрикоси, яблука рясно ростуть по всьому селищу. Тож вітамінами економні курортники підкріплюють свій організм просто з дерев.
Якось в обід напроти ринку, поряд з автотрасою, з’явился намет з написом на клаптику паперу: «Збираємо гроші у поміч мешканцям Луганська, Краматорська і Донецька». Поцікавилась у дівчини, що то за фонд такий чи організація? Вона відповіла: «Це треба спитати у господаря. У нього повна звітність». Навідалася до намету надвечір. Скринька з потайним замком залишилася порожньою...
Земляків на пляжі я не зустрічала. А от за характерним «аканьєм» відразу впізнавала москвичів. Дізнавшись, що я з Києва, жінка нашорошила вуха і випалила: «Дякую, що приїхали і нас підтримали». У відповідь я захитала головою: «Я приїхала у свій Крим!»
Візитівкою Коктебеля був не лише будинок Волошина. А також кафе і ресторани з національними стравами. У кафе «Диканька» ліпили смачні вареники. А у «Шинку» готували борщ з пампушками і дерунами. Гостей зустрічали офіціанти у вишиванках. Серце стиснулося, коли пішла подивитися, що з’явилося натомість. Усе — на місці. І знайома будка з іграшковим собакою «Сірко», і колода з написом «Я тебе кохаю», і парочка висічених з дерева українців у національному вбранні. Поки роздивлялася, з вікна «Шинка» визирнув молодий хлопець у вишиванці і чемно добірною українською запросив: «Прошу, пані, заходьте!»
НАЩАДОК КОЗАКІВ ІЗ ЗАПОРІЖЖЯ
Будинок Волошина — поета, мислителя і філософа стоїть на березі моря (до слова, на автотрасі Судак — Феодосія вказівка, де саме він розташовується, — українською мовою). 1 серпня музей відзначатиме своє 30-річчя...
Нагадаємо, Максиміліан Волошин народився 1877 року в Києві, в родині юриста. В автобіографії вказував, що його предки — козаки із Запоріжжя.
— Цей будинок став місцем паломництва творчої інтелігенції, — розповіла заступник директора музею Тетяна СВИДОВА. — В гості до Волошина приїжджали Осип Мандельштам, Максим Горький, Валерій Брюсов, Олексій Толстой, Михайло Булгаков, Олександр Грін, Марина Цвєтаєва, Михайло Зощенко, Корній Чуковський... У своїх листах-запрошеннях Волошин попереджав, що прислуги у нього немає, воду кожний носить собі сам. А для спільного проживання «потрібні життєрадісність, людяність і бажання брати участь в інтелектуальному житті....»
Волошин — людина планетарного масштабу. Під час громадянської війни тут мали притулок «и красный вождь, и белый офицер». Бібліотека поета нараховує понад 10 тисяч книжок. Серед них — «Поезії Тараса Шевченка» 1902 року, видані товариством «Просвіта» у Львові. Поет Максим Рильський листувався зі вдовою Максиміліана — Марією. На титульному аркуші книжки «Зимові записи» він написав: «Милой Марусе с переводом одного стихотворения Максимилиана Александровича».
У минулі роки вхід на подвір’я будинку-музею був безкоштовний. На безплатні вечори залучали музикантів і поетів з Києва, Харкова, Запоріжжя. Нині, як вважає Тетяна Свидова, тимчасове затишшя. І зітхаючи, розводить руками: «Календар подій треба погоджувати з Москвою, а там — зовсім інші пріоритети»...
