13 березня минає 100 років від дня народження відомого діаспорного письменника Федора Одрача (Шоломицького) (13.03.1912 —07.10.1964). Його твори майже невідомі в Україні, хоч саме вони і є своєрідною енциклопедією радянізації та деукраїнізації Берестейщини. Письменник народився в селі Місятичі, за 25 кілометрів від Пінська. Цей кавалок української етнічної території з 1939 року волею «вождя народів» опинився у складі Білоруської РСР, і тепер лише найстаріші люди краю можуть щось пригадати про довоєнну «Просвіту» та про український повстанський рух післявоєнних років. Нині молоді люди, які проживають на півдні Брестської області, вже вважають себе білорусами — хіба що... трохи особливими. Чи могло бути по-іншому? Берестейщина як частинка українського світу збереглася б і через сто років — якби їй трохи пощастило і вона існувала в складі демократичної держави. Тоді Федір Одрач був би одним із відомих літераторів і, безперечно, став би класиком. Волею долі йому довелося творити далеко за межами України (починав у Словаччині, а закінчив у Канаді, де й помер), проте туга за Берестейсько-Пінським краєм відчувається в кожному його творі. Наприклад, такі, як «В дорозі», «Півстанок за селом», «Покинута оселя», «Щебетун», «На непевному ґрунті», могли б стати потужною ідеологічною зброєю в руках національно свідомих поліщуків і допомагали б їм зберігати рідну мову. Однак СРСР був відгороджений від решти світу залізною завісою, і вона надійно «захистила» мешканців краю від Одрачевого слова. За кількістю написаного та за талантом відтворення епохи поліського письменника сміливо можна поставити в один ряд із Шолоховим. Але тут є одна деталь. Михайло Шолохов любив свій тихий Дон, але оспівував радянську владу і тому став одним із найвідоміших радянських письменників. Федора Одрача правильніше було б назвати українським анти-Шолоховим, адже категоричне несприйняття більшовизму проступає в кожному його творі. Хочете якнайбільше дізнатися про окупацію Червоною армією частини Польщі 1939 року — читайте Одрача. Хочете з’ясувати ступінь зросійщеності довоєнного Пінська — читайте Одрача. Цікавитесь, як українці та білоруси сприймали приєднання Пінщини до радянської Білорусі, — також читайте Одрача. Ну а в описі механізмів «радянізації» своєї малої батьківщини письменник взагалі неперевершений. Вважаю, варто навести бодай кілька уривків із найінформативнішого роману Федора Одрача «На непевному ґрунті» — вони багато що прояснять. Ось як описує автор атмосферу учительської конференції, яка відбулася у січні 1940 року:
«Коли потім, після промови представника з Мінська, розгорілася дискусія, виявилося, що думки учасників конференції були поділені. Учителі, міщани з Пінська й інших міст та містечок Полісся, разом із жидами галасливо домагалися для області московських шкіл, невелика група вчителів-селян та галичан річево переконували всіх, що Пінська область — це українська земля і для добра населення цієї області треба завести українські школи. Численна група поляків-залишенців здебільшого була стримана і не забирала голосу, проте і з-посеред них дехто мав відвагу оповістися за українськими школами...»
Одрач створював художні, а не документальні твори. Проте не виникає жодного сумніву: він писав лише про те, що добре знав. Будучи непоганим психологом, Одрач швидко усвідомив, що в Країні Рад демократією навіть не пахне, тут також є свої пани і свої раби. Це знайшло відображення в його творах. Скажімо, в романі «На непевному ґрунті» головний герой твору (прототипом якого, безумовно, є сам автор), ховаючись від «органів», намагається триматися ближче до радянських службовців: «Гостювання в першій клясі переконало мене, що краще грати ролю совєтського «пана», аніж простої людини. Агенти НКВД завжди ближче до народу, ніж до упривілеєних. Тут «країна соціалізму» нічим не різниться від панської Польщі. І там, і тут пана оцінюють за його виглядом; тільки пани змінилися, суть лишилася в усій повноті...».
В іншому місці головний герой твору робить відкриття: «Хоч і стільки галасу було на Поліссі щодо національної проблеми, хоч стільки представників офіційної влади офіційно захищали «білоруськість» Полісся, все це була циркова тарабарщина. До прикладу, такий представник партії чи агітатор, захищаючи «білоруське Полісся», чомусь, як правило, говорив до «білорусів» московською мовою. У сільрадах, районних і обласних центрах всевладно панувала московська мова. Всі державні акти, всі документи у справі побирання контингенту, буквально все було в російській мові. Це вже така структура «країни соціалізму», що все має якусь абсурдну основу. Все рекламно робить «народ», але насправді іменем народу все робить партія...».
Попри всі труднощі існування в умовах радянської дійсності, головні герої Одрача незмінно закохані у свій край. І саме природа додає їм сил. Описів природи є чимало. Ось тільки якщо лауреат Нобелівської премії Михайло Шолохов геніально описав красу степу, то Одрач, як істинний син Полісся, віддає перевагу описам річкових заплав, боліт і сіножатей: «Безкраїй простір боліт заспокоює мене... Весною поліські болота розспівані, заквітчані дзвониками, коноплянками, шовковицями; осінній болотний простір — це наче б стареча повага, якась урочиста задумливість. Доповненням цієї врочистої задумливості — це бабине літо. Ніде я не бачив такого бабиного літа, як на Поліссі...»
Федором Одрачем можна і варто пишатися. Він чимало зробив для збагачення історичної пам’яті українського народу. Він — наш письменник.