Минулого тижня отримала листа від свого американського друга, який цікавився політичною кризою в Україні, і водночас повідомляв: «звідти» наше життя виглядає гірше й страшніше, ніж Ірак. Ці слова мене здивували, навіть вразили, і — обурили. Стало гірко і боляче за свою країну, за свій народ, і образливо за таке недбале, несправедливе, зарозуміле судження «звідти»…
Ці слова змусили мене замислитися…Ні, не про те, в чому наша схожість з країною, де кожен день обривається чиєсь життя, рушаться чиїсь мрії, і гине надія на мир, спокій, стабільність, і демократію — слова, які для людей Іраку стали еквівалентом такого ефемерного явища, як щастя. Я намагалася зрозуміти для себе інше — чи міг би мій американський знайомий закинути таку нищівну (і безпідставну!) оцінку в бік іншої держави, не України?...
Хтось безпідставно порівнює Україну з Іраком, хтось іще стверджує, що все в нас «идет к сплошной тирании», а хтось заявляє, що демократія у нас загинула, країна «поділена і знесилена». А ми, українці, мовчимо, а деколи навіть «піддакуємо», мовляв, так воно і є. І вважаємо, як герой роману «Золоте Теля» Васісуалій Лоханкін, що, може, в цьому і є «сермяжная правда жизни»… А коли не мовчимо, то сваримо Президента за його поміркованість і дипломатичзрозуміло, хіба ні? Я киваю, погоджуюсь, і водночас по- доброму заздрю тому, як вони пишаються своєю країною, захоплююсь їхньою вірою у прекрасне майбутнє, схиляюся перед їхнім незламним духом, вмінням пробачати і вірити в добро. Коли мій колега питає, звідки така впевненість, вони дивуються, сміються і відповідають: «А інакше і бути не може, бо ми того варті, генацвале»!
А як же ми, українці? Історія каже, що ми ж теж мудрий, славний і гордий народ! Хіба ми не варті кращої долі? І все в нас, начебто, для цього є… Так може, треба почати вірити в себе, відчути відповідальність за свою країну, припинити мислити виключно «сало- ковбасними» категоріями? А головне — почати цінувати один одного, і …стати щасливими. Згідно теорії пана Грега Істербрукса, вченого і психотерапевта, найщасливіша нація — це народ вдячний, оптимістично налаштований, якій вміє прощати. Отож виходить, що не так то воно й важко насправді — стати щасливими…
У відповіді своєму американському другові я попросила його не надто перейматися нашою політичною кризою, бо це — явище тимчасове, після якого на Україну чекає прекрасне майбутнє. Чому? «А інакше і бути не може, бо ми того варті, генацвале»! ність, за його м’якість і невміння «рубати з плеча». При цьому відмовляємося бачити позитивні зміни й успіхи, бо хто ж тоді нам співчуватиме й чим ми виправдовуватимемо власну інертність, лінощі та боягузтво…. І, взагалі — у нас же зараз політична криза...
«Політична криза» — слова, з якими у світі асоціюють зараз Україну. А у нас до неї потихеньку звикають, як деколи звикають до болю — замість того, щоб лікуватися від хвороби.
Особисто мене лякає те, що політична криза для багатьох вже стала станом душі. Для одних цей стан оформився в озлобленість, для інших — в байдужість, зневіру або глибокий песимізм. Лякає те, що зараз дуже рідко можна почути від українців слова гордості за свою країну, побачити впевненість в тому, що все у нас буде гаразд, бо ми мудрий і сильний народ, що всі труднощі ми подолаємо разом, бо ми єдині…
Якийсь час мені випало жити в Грузії. Довелося багато поїздити по далеких високогірних селах, де світло й водопостачання з’явилися тільки пару-трійку років тому, де дороги все ще залишають бажати кращого, де ще й досі немає продуктових магазинів, а єдиний зв’язок із зовнішнім світом — це перекидний місток через бурхливу гірську річку, щоб ступити на нього, потрібна неабияка відвага. Здивували люди в тих селах, які бачили війну, втрачали близьких, мали починати життя спочатку; які зараз живуть в покошених хатах, тяжко обробляють землю, на яку не так давно лилася кров, і — люблять свою Батьківщину й радіють життю! Жодного разу не довелося мені чути скарги грузин щодо важкого життя, маленьких пенсій, невлаштованого побуту, помилок їхнього Президента... Навпаки, вони його дуже люблять і вірять в нього, і так само вірять в самих себе, і в те, що заслуговують тільки на найкращу долю. Мені вони кажуть, що не можна отримати все і відразу, треба потерпіти, попрацювати — це ж так
