Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Помаранчевий світанок

10 грудня, 2004 - 00:00

Другий тиждень українці живуть із відчуттям, що вони творять історію. Дехто вважає, що змінено її запланований хід, дехто — що заплановане все одно здійсниться. А люди продовжують стояти на Майдані, прагнучи зберегти Правду на своїй землі. Така міцність духу та характеру захоплює, викликає повагу навіть у аполітичних жителів країн добробуту.

Фотографії з Майдану, статті про події в Україні не сходять з перших сторінок європейської преси. Зацікавлення долею України часто байдужих до усього пересічних німців говорить про симпатію до опозиції. І не тільки тому, що Віктор Ющенко зорієнтований на Захід , а також тому, що те, що відбувається на Майдані третій тиждень, можна, без перебільшення, назвати подвигом, геройським вчинком. Німців навіть не дратує помаранчевий колір опозиції, який у них вроджено асоціюється з голландцями, до яких, як зазвичай до сусідів, у них не адекватні почуття. Цю помаранчеву символіку їм доводиться бачити не тільки через мас-медіа, але й серед незначної частини українців, що живуть серед них і яким вони часто висловлюють свою підтримку і симпатію. Це зігріває душу українців, які в даний момент не в Києві, але звідусіль висловлюють свою єдність із тими, хто стоїть на Майдані в мороз, сніг, дощ, ризикуючи своїм здоров’ям і в готовності ризикувати життям.

За два тижні «помаранчевої революції» інформаційний простір Німеччини заповнений українською тематикою настільки, що, можливо, загалом за тринадцять років незалежності України стільки не назбирати. Все частіше говорять про українців як політично сформовану націю. Можливо, не до кінця, можливо, не повністю, але, як писав один політолог, формування нації — це процес, а його датувати важко. Український народ дуже швидко відреагував на спробу відібрати у нього одну з головних підпор нації — право голосу. (Двома іншими підпорами Джузеппе Мацціні назвав освіту та працю.) Намагання вирішити політичну кризу тільки мирним шляхом ще більше дає нам право вважати себе сформованою нацією.

А щодо української регіональної розірваності, то вона існує в усіх країнах — не потрібно про це говорити, як про якусь патологію. В Україні більшою проблемою є прірва між багатими та бідними. Та в даний момент краще говорити про те, що нас об’єднує, ніж роз’єднує. На мою думку, об’єднує нас набагато більше. У всіх регіонах України знають поезію Тараса Шевченка, а в ній закладено ядро українського патріотизму та єдності. Якщо житель України прочитає «Кобзар», то він образно переживе значну частину української історії, а якщо відкриє своє серце, то зрозуміє, що таке любов до Батьківщини. Українці розмовляють двома мовами, і намагання відродити українську мову на Східній Україні викликало хвилю спротиву. Але, як сказав Е. Ренан: «Хіба не можна мати ті ж самі почуття і думки, любити ті ж самі речі, маючи різні мови? На Майдані — українці, які розмовляють різними мовами, з різних куточків країни, але яких єднає любов до рідної землі, бажання разом творити своє майбутнє.

Комусь помаранчевий колір нагадує коричневий. Але мені і, гадаю, що багато хто зі мною погодиться, помаранчевий колір нагадує велике гарячо-помаранчеве сонце, яке повільно з’являється на захмареному горизонті, а потім швидко піднімається, зігріваючи своїм теплом і вселяючи надію на новий день, віру у власні сили, любов до рідних.

Нехай над Майданом частіше світить сонце, яке зігріває та єднає!

Олександра ГРОХОЛЬСЬКА, з Мюнхена
Газета: 
Рубрика: