Будучи чи не найдавнішим засобом пересилки та доставки повідомлень за участю людини, пошта залишається запитаною й понині.
Створена державою поштова структура, яка обслуговує всі сфери життя суспільства, десятки й сотні років утримувалася нею і, хоч і давала чималі доходи, дотувалася. У більшості країн вона й зараз дотується, оскільки навіть не будучи рентабельною, потрібна скрізь, де живуть люди.
У пострадянській Україні держава, користуючись поштовими послугами, практично відвернулася від галузі, дещо передчасно вирішивши, що вона повинна не тільки себе окупляти, але й давати прибуток.
Нові керівники почали рухати процес «осучаснення» пошти відразу у багатьох напрямах. Хоч існуючі правила та сформовані принципи обслуговування споживачів поштових послуг (як і морські закони, які сформувалися сто і більше років тому, але діють і понині) багато в чому задовольняли вимоги до цього виду зв’язку. Сьогодні хіба що з’явилося багато додаткових послуг, породжених технічним прогресом, та рахівниці змінилися на комп’ютери. Але основне — прийом поштових відправлень, їх упаковка, оформлення документації, пересилка та доставка — зберігалося у первозданному вигляді.
Після близького ознайомлення з практикою роботи європейської пошти, без урахування особливостей економіки України та ставлення держави до галузі, було здійснено кілька змін у технології, що не могло не відбитися на обслуговуванні клієнтури, тобто нас із вами.
Так було відмінено перевезення пошти залізницею ніби через незаповнюваність вагонів, які були в розпорядженні галузі.
На розвішених по вулицях ящиках для листів з’явилися написи без вказівки кількості виїмок кореспонденції.
Через сміхотворну причину економії фарби та часу відмінили штемпелювання вхідних листів у відділеннях, які займаються доставкою. У Херсоні, наприклад, додумалися штемпелювати вихідну пошту відразу в обласному центрі, куди її доставляють із сіл та райцентрів. Таким чином, наявний контроль за її проходженням лише між обласними містами.
Став дозволеним доступ до абонентських ящиків у під’їздах будинків для розповсюджувачів усілякої реклами.
І, нарешті, положення Закону України «Про поштовий зв’язок», підготовленого чиновниками, максимально звільнили персонал пошти від відповідальності за довірені їй відправлення. У створених підзаконних документах про порядок пересилки поштових відправлень та про правила надання послуг поштового зв’язку зазначено, що її працівники несуть відповідальність за втрату, ушкодження, недоставку лише зареєстрованих відправлень.
До чого призводять усі ці новації і якими критеріями визначається виконання поштовиками обов’язків щодо повного та чіткого забезпечення пересилки та доставки так званих простих листів — це нічим не визначено.
Заміна перевезення пошти вагонами на автотранспорт змусила докорінно переглянути схему маршрутів, яка складалася роками, створити нові пункти обміну, ускладнивши і без того непросту форму перевезення пошти автомобілями від обласних центрів до районів та сіл. Довелося напружувати галузь величезними кредитами для закупівлі імпортних автофургонів, які вимагають через інтенсивну експлуатацію на українських дорогах частого ремонту, запасних частин. Безперервно дорожчає пальне, погіршилися умови роботи водіїв, які по багато годин не виходять із машини, притому і в нічну пору. Методи перевезення запозичили в Німеччині — це з її автобанами та порядком на дорогах!
Невизначеність часу виїмки листів із зовнішніх поштових ящиків, як уже відзначалося вище, а потім і скасування штемпелювання по суті відмінили контрольні терміни ледве не на всіх етапах проходження кореспонденції.
Недосконалість інфраструктури доставки, простіше кажучи, відстороненість поштового відомства від абонентського господарства (шаф та секцій) у багатоповерхових будинках також фактично призвели до втрати відповідальності за гарантовану та своєчасну доставку листів та газет. Доставка до абонентських шаф має свою історію, яка починається з 60-х років минулого століття, коли зв’язківцями було вирішено припинити доставку до надверних ящиків громадян на верхніх поверхах, а самі ящики для полегшення роботи листонош вивісити ближче до входу в під’їзди багатоповерхівок, які тоді інтенсивно зводилися. Населення пішло назустріч пошті, зобов’язавши себе спуском з поверхів і потім нелегким підйомом у будинках без ліфтів і там, де вони працювали з перебоями. Зв’язківці ж пішли далі і замість того, щоб узяти встановлювані типові групи абонентських шаф під свою опіку, знизивши свої витрати, передали особисто ними замовлюване обладнання ЖЕКам та іншим комунальним службам, які, анітрохи не піклуючись про їхній ремонт, збереження, утримання секцій, використовуючи свої права на них, зробили це господарство предметом бізнесу, надали його рекламістам. А що ж пошта? Мало того, що вона втрачає на цьому свої доходи, вона ще й зробила бреш у ланцюжку «відправник — адресат», унаслідок чого порушується ст. 31 Конституції України, яка гарантує таємницю листування: відкрита секція — це можливість доступу до листів стороннім особам. Не секрет, що спокійні, або які не знають поштових правил, відправники вкладають у конверти і гроші, і документи, часто — через лінощі піти до відділення зв’язку і відправити їх належним чином.
Зруйновані абоншафи, неосвітлені під’їзди, розкрадання газет, купівля адресатами замків до ящиків — окрема тема.
Сказане — не в образу рознощикам реклами, які часто вимушені займатися цією непрестижною справою, оскільки не мають можливості працювати за спеціальністю.
У службі доставки відбувається так зване укрупнення дільниць доставки. Наприклад, у Києві 300-тисячне населення Оболоні обслуговує всього одне відділення доставки. Скоротивши кількість листонош у кількох «приймальновідправних» відділеннях, пункт доставки тепер підвозить до них листонош, звідки вони починають свій шлях до будинків, лише одним їм відомим чином розносячи вміст кількох сумок, переповнених кореспонденцією та газетами. «Слава Богу, — говорять вони, — що майже немає журналів.»
Відсутність штемпелювання вхідної пошти особливо незручна для судів, які відправляють повістки. До того ж, є привід і для зловживань термінами явки до суду. Без механізму відповідальності за проходження пошти неможливо прослідкувати, як реалізовується право стягнення «за невиконання або неналежне виконання послуг...»
Сама доставка пошти проводиться зараз не більше одного разу на добу. Про те, щоб отримати газету зранку, до поїздки на роботу, можна тільки мріяти. «Тоталітарний» режим про це піклувався. Свого часу «Літературна газета» двічі провела акцію під назвою «Мічені атоми»: до облцентрів СРСР відправлялися листи обумовленим особам, а потім перевірялася їх доставка. Керівництво Мінзв’язку СРСР гостро відреагувало на результати, вживалися заходи посилення контролю за роботою зв’язківців. Адже недоліки в роботі були й тоді, були й крадіжки.
Все це впливає на якість та рівень захисту, особливо простої кореспонденції, яка вимірюється поштовиками не поштучно, а на вагу. Розшукати загублений лист практично неможливо, а за втрачені зареєстровані відправлення призначено сміхотворні суми компенсації, що визначаються вартістю пересилки. Адже ніхто не замислюється, що будь-яке поштове відправлення, на відміну від будь-якого товару, не має ціни.
Через нездатність поштового відомства забезпечити необхідну швидкість, надійність, збереження того, що відправляється, виникають комерційні кур’єрські служби з високою, але нерідко виправданою оплатою послуг.
Щодо викладених проблем в «Укрпошті» вам скажуть, що вживається належні заходи. Створено навіть службу поштової безпеки, подекуди ведеться відеоспостереження. Однак, окрім локальних досягнень у частині піймання зловмисників, основна маса пошти залишається безконтрольною, і чиновники галузі покладаються лише на «чисті руки» і персоналу, і громадян, на рівень їхньої вихованості.
І ще. Вступивши в ринок, нинішня українська пошта намагається не лише триматися на плаву, але й за можливістю поліпшити своє становище. Що цілком природно. Однак комерціалізація викликала деяке відволікання від головного завдання — якнайповнішого задоволення запитів споживачів не лише у плані якості послуг, але й справедливої їх оплати.
Досі дивує, чому залишається рівнозначною оплата місцевих листів, що пересилаються і доставляються в межах одного населеного пункту, та іногородніх. Про те, що за радянських часів така диференціація існувала, знають в основному старі працівники пошти. Адже витрати на ці процеси різні, і це очевидно. Тим часом кількість місцевої кореспонденції в містах досягає 40%, і це позначається на бюджеті відправників великих обсягів пошти.
Менше, порівняно з закритими (у конвертах) листами, коштували й поштові картки, листівки. Чомусь зараз цю вартість зрівняли. Чи треба доводити, що і вага, і площа для заповнення у листівок менші?
Незрозуміло й те, чому пошта відмовилася від доплатних листів, а також повертає відправникам помилково недооплачені замість того, щоб стягувати доплату з адресата. Хіба останній не зацікавлений в отриманні листа? При останньому (у 2005 р.) підвищенні плати за пересилку поштовики не дали людям хоча б місяць на «адаптацію»...
Адже зв’язок, у тому числі й поштовий, — це насущна необхідність, так само, як і продукти харчування. І піклуватися про те, щоб цей поштовий «продукт» завжди був свіжим і доступним, — обов’язок усієї багатотисячної армії поштовиків. У якої ж, звичайно, чимало й своїх проблем. Все-таки пошта повинна залишатися носителькою кращих традицій спілкування людей, як це записано в її девізі.
