Нинішня політична ситуація, що склалася в державі, змушує мене публічно висловити свої погляди. Це думка небайдужого молодого громадянина України.
Ось вже протягом 17 років українське суспільство живе з владою, яка хронічно хвора на політичну імпотенцію. Нестабільна робота Верховної Ради, Кабмін, який працює в умовах постійного пресингу і можливості бути відправленим у відставку — ще раз підтверджують, що політики важкохворі.
Приходячи до влади й переступаючи пороги власних кабінетів в органах влади, чиновники геть забувають про обіцянки і починають битися за повноваження та привілеї. І це стосується політиків усіх рівнів.
Дивлячись на Віктора Ющенка, Юлію Тимошенко і Віктора Януковича, бачиш на їхніх обличчях не заклопотаність розв’язанням національних проблем, а бажання принизити один одного на всю країну, покритикувати і поставити своє Я понад усі принципи, інтереси народу.
Ющенко, Тимошенко, Янукович не можуть навіть наприкінці своєї політичної кар’єри усвідомити, хто вони такі, й що від їх рішень багато що залежить в країні. Але коли вони починають між собою публічно з’ясовувати стосунки, тим самим нагадуючи взаємні докори сусідів у комуналь ній квартирі, стає зрозуміло, що мова про комфорт людей знімається з порядку денного. З iншого боку, їх також можна зрозуміти, адже вони отримали немов один великий, щоправда, не дуже комфортний автомобіль, але не спроможні не те, щоб ним керувати, але і навіть його завести. Адже управління розраховане на одного, а не на трьох!
Нещодавно мені довелося почути коментар одного народного депутата, який сказав, що за три роки після помаранчевої революції змінилися чотири уряди, два скликання парламенту, чотири секретарі РНБО і три глави Секретаріату Президента. Що поки залишається незмінним — так це глава держави. Я думаю, що Віктору Андрійовичу треба наодинці самому собі спробувати дати відповідь на одне запитання: «Я вже три роки Президент цієї країни, а що ж все-таки в ній відбувається, де люди, з якими я стояв на Майдані, і де зараз бандити, яких я обіцяв посадити у в’язниці?» Якщо Президент, поклавши руку на серце, знайде в собі сили дати відповідь на це запитання, а втім, і на багато інших, то, можливо, йому вдасться виправити безліч помилок, і тоді нація йому не скаже: «Прийшов у політику з блискучим майбутнім, а йде з жахливим минулим».
На мій погляд, Ющенко, Тимошенко і Янукович мають відмовитися від президентських амбіцій і публічно сказати це народу. Я думаю, що Віктор Андрійович, Юлія Володимирівна й Віктор Федорович хочуть залишитися в історії України як представники еліти української політики, а не як невдахи, які свого часу використали людське співчуття у своїх корисливих цілях.
Одного разу прем’єр-міністр Великої Британії сер Уїнстон Черчіль сказав: «Політики думають про наступні вибори, а державні діячі про майбутні покоління».
В Україні більш ніж достатньо політиків, але державних діячів, на жаль, бракує. Нації залишається тільки сподіватися і вірити, що в недалекому майбутньому кабінети на вулицях Банковiй і Грушевського займуть природжені лідери, які нестимуть персональну відповідальність перед майбутніми поколіннями. А поки, як говорив перший президент незалежної України Леонід Кравчук: «Маємо те, що маємо».
