Прочитавши ваш гарний нарис «В гостях у затворників» («День», № 96) про монастир Кармеліток (я й не знав, що такий у Києві є), подумав: слава Богу, що нині в Україні може діяти така громада. Скільки десятиліть на цій території монашки й монахи мусили вдавати, що вони якісь медсестри, чи двірники, чи дроворуби і ховати своє покликання? У 1940 році монашки, які працювали кухарками в дитсадку, водили мене до Васильківської церкви на релігійні лекції, і про це треба було мовчати.
А нині — люди, які вибрали собі Кармелітський устав, можуть легально жити своїм життям «за гратами», але за гратами, які вони самі собі вибрали, із-за яких можуть вийти, якщо самі захочуть.
Знову й знову доводиться повторювати: хто б подумав 15 років тому, що в Україні й така форма монашого життя повернеться, і такий вибір буде доступний людям.
Не все так зле в нашій Україні.
Дякую Вам за цікаву інформацію!
