...Я не філолог, я економіст за фахом, але я — українка.
Прочитавши статтю Романа Гривінського у №105 від 18.06.15 р. «Досвід Криму не навчив... Депутати дозволили чиновникам не користуватися державною мовою», абсолютно погоджуюся з висловом відомого мовознавця О. Пономаріва і не можу змовчати, бо ця тема ніколи не полишає мене. Написала свої роздуми давно, чекала нових статей і відгуків. І таки вирішила поділитися з вами.
Щиро зізнаюся, що ця тема є надзвичайно важливою в моєму особистому житті, про що я писала вам у листі. Ви надрукували його у № 234–235 за 2014 рік — я вам вельми вдячна, що почули мене...
Пам’ятаю, як після Революції Гідності я ходила вулицями Києва і насолоджувалася торжеством рідної мови, яка чайкою долітала до мене з вуст зустрічних людей різного віку. Відчувалося, що люди пробудилися та ідентифікувалися як українці. Я вслухалася в їхню розмову моєю рідною мовою, і кожна клітина мого єства радісно оживала. Моє зболене серце співало, почувши українське слово, вимовлене дитячими вустами...
Час плине, і я з гіркотою помічаю, що у моїй країні не відбувається докорінних змін у цьому питанні. На державному рівні ця тема замовчується як небезпечно дражлива.
Зараз я з тривогою відслідковую, що в засобах масової інформації цієї теми намагаються не торкатися. Заборони немає, але існує неоголошене табу, і ми знову повертаємося до старих часів, часів спілкування на «общепонятном колониальном языке», на радість ворогові.
І коли з трибуни Верховної Ради чую депутата, який звертається до колег і до народу російською мовою, роблю висновки, що, на превеликий жаль, на рівні держави мовне питання катастрофічно спускається на гальмах.
І це тому, що в нас і досі живе і міцно тримає у своїх покірно-слухняних обіймах раб, який цинічно вирощувався російською імперією століттями в нашому народі. Пам’ятаєте, у Тараса Петриненка, нашого чудового співака, поета і композитора (записала, слухаючи пісню): «Я — професійний раб по духу і по крові, / За соцпоходженням також я із рабів, / Я — раб в своїх кістках, / Я — раб в своїй основі, / Я — раб в своїх думках і у вживанні слів, / Раб-професіонал в дванадцятім коліні. / Потомствений кріпак, закутий в ниць свою».
Це його біль, біль справжнього сина свого народу, своєї землі. Сильніше сказати просто неможливо. В цих словах — уся історія надзвичайно тяжкого життя українського народу...
Саме зараз, коли російський окупант хазяйнує на нашій рідній землі, спекулюючи мовним питанням, намагається відновити імперію, ми, українці, повинні позбутися «совковості» і поступово, нехай навіть через суржик, вдосконалюватися і виходити на високий рівень спілкування рідною українською мовою.
Тому що на Майдані Гідності люди, незалежно від національності, самоідентифікувалися як самодостатній, мудрий український народ, спроможний побудувати свою незалежну, демократичну державу, тому що він, піднесений духом свободи, відчув себе господарем на своїй землі.
Ми не маємо морального права втратити здобуток Майдану Гідності. Зрадити його — зрадити світлу пам’ять Небесної Сотні, яка, між іншим, складається з героїв різних національностей...
Тож нехай дух свободи Небесної Сотні знищить залишки зрадницьких вад «совкового» рабства в кожному з нас і наповнить жагою до світлої перемоги над ворогом, що ніяк не може змиритися із втратою віковічних своїх рабів!
З повагою до вас
Валентина ЛИТВИНОВА, Київ
