Мій батько приїхав в Україну в 1930-х роках із Курської області разом зі своєю матір’ю Марією. Більшовицький переворот у Росії порушив загальнолюдський ритм життя великої країни, що розвивалася в змінюваному капіталістичному устрої світу, приніс простим людям страждання, що ще більше посилилися, труднощі в житті, голод через розвал економіки та господарської діяльності. Батько зі своєю матір’ю, як і всі люди, намагалися вижити, і разом з тисячами таких же бідолах поїхали в Україну, сподіваючись на краще. Всі, хто прибував в тодішнє місто Кам’янське, осідали здебільшого довкола металургійного заводу. Будували собі житло або купували хатини вздовж вулиці Першотравневої. Батько змалку водив мене до знайомих прибулих односельців, де з ним розмовляли російською, а мене пригощали гостинцями. Околицю біля заводу заселяли переважно росіяни. Вони працювали на металургійному заводі. Батько не міг не спілкуватися зі своїми приїжджими. Саме вони і познайомили його з Ганною з української сім’ї Клима Снитька.
Я любив свого батька. Любити батька мене навчала його дружина Ганна, яка пішла служити до місцевого священика Костянтина Булахова, що правив у козацькій Різдво-Богородицькій церкві, яка стояла на Першотравневій вулиці. Ганна була з багатодітної сім’ї, де зростало дев’ятеро дітей. Батюшці Костянтину жаль було відпускати працелюбну й улюблену няньку його дітей. Але нічого не вдієш — треба відпускати: він благословив молодих іконою Миколи Чудотворця. І сказав, щоб первістка Ганна назвала Миколою. Так я, Микола, і з’явився в їхньому домі. А дім їхній — одна кімнатка у батьківській хаті матері. Ще була дочка Галя.
Ми любили свого батька, який працював на металургійному заводі простим слюсарем. Він приходив додому стомленим, але щодня не обділяв мене і сестру увагою. Носив нас на руках, катав на коні. Допомагав дружині по господарству: ремонтувати і білити будинок, забезпечити вугіллям, дровами. Необхідно було не лише розтопити піч у хатині, а й почистити димарі, доглядати город, завдяки якому виживала родина.
Жилося і бідно, і важко. У мене і сестри Галі була любов і жалість до батька та матері. Ми намагалася, наскільки могли у своєму віці, допомогти їм.
Особливо жити стало погано всім нам, коли сталінсько-гітлерівські режими почали війну за світове панування. Пережили німецьку окупацію. Батько не був у німців на службі. Він і мати були неписьменні. Але мати вміла дати раду і грошам, і родині. Проте батько вмів ремонтувати мотоцикли, машини. Люди йшли до нього зі своїми проблемами. А собі він із запчастин зібрав мотоцикл. Добре, що після війни на міських звалищах було багато деталей. Грошей не брав або брав мало.
Після війни життя нашого батька Олександра, його дружини Ганни і нас усіх стало ще тяжчим. Батько влаштувався працювати на вагонобудівний завод імені газети «Правда». заробіток був мізерний, і він хотів перейти на Дніпродзержинський коксохімічний завод ім. С. Орджонікідзе, але не міг, оскільки за сталінськими законами переходити не дозволялося. Сім’я голодувала. І щоб не вмерти з голоду, наша мати купувала насіння соняшника і переробляла його на соняшникову олію. Але для того, щоб її зробити, треба було мати олійницю. І наш неписьменний батько змайстрував її сам.
Ми з матір’ю проганяли насіння через «шеретівку», яку зробив знову ж таки наш улюблений і дорогий батько. І хоч як йому було важко, він не кидав нас напризволяще, а разом із матір’ю піклувався про нас. Він із мамою віддавав для нас усі свої сили й уміння, а не так, як це часто роблять сучасні батьки і матері в дуже сприятливих умовах. У 1946—1947 роках наші батьки вже почали пухнути з голоду та виснажливої праці. А ми, діти, цього не відчували. Але настала весна — заколосився хліб, і вже можна було виживати, їли колоски із зерном.
Після відміни закону моєму батьку дозволили перейти на кращу роботу на коксохімзавод в аглофабрику слюсарем по ремонту.
Я і сестра вчилися в школі. Потім я закінчив технікум. Батько і мати допомагали мені й сестрі вчитися. Я міг би і не вчитися. Але, дивлячись на життя батька та матері, я вирішив здобути фах, якого потребувала у ті часи країна. Закінчив Дніпродзержинський індустріальний технікум, відслужив у армії.
Мій батько почав будувати собі з сім’єю хатину. Він разом із матір’ю та сестрою самі робили цеглу, звели будинок, самі виконали внутрішні та зовнішні роботи. А коли я прийшов із армії, поставив з батьком крокви, накрив дах шифером, і стали ми жити в цьому щасливому будинку. Живемо в ньому і зараз.
Батька-матері вже немає на світі. Але я зі своєю дружиною Надею ніколи не забуваю своїх батьків. Це вони нам дали життя, вивели в люди своєю працею. Навчили нас жити чесно, за совістю, навчили працювати, навчили добру. Працею заробляти щастя, любити свою землю, українську Україну, жити в любові та дружбі з сусідами, долати труднощі та біди. Навчили нас не лише грамоті, хоча самі були неосвічені, навчили любити навколишній світ і природу, посадили не одне дерево.
Ми з сестрою завжди прислухалися до добрих порад батька. Він у нас був добрим, уважним. Праця — це життя. Мій батько розумів це і прожив своє життя тяжко, але чесно і щасливо. І нас вивів у люди. Я завжди із вдячністю згадую його. Світла йому пам’ять. Він прожив би своє життя щасливіше і не вештався б по світу, якби більшовики та подібні до них у наш час, які хочуть жити добре лише для себе, не робили зла. Чесність, праця і правда роблять людей шляхетнішими, спонукають любити один одного. Так учили мене батько та мати, і я виконую їхні заповіти.
