Наш досвід дозволяє стверджувати: існуюче в Україні правове поле здебільшого дозволяє вирішувати питання, пов’язані із захистом громадянами своїх прав. Однак подібні справи надто затяжні. Тому в людей рідко вистачає терпіння довести їх до кінця, і частіше за все вони обмежуються компромісними варіантами у вигляді мирових угод. До речі, загалом негативне ставлення населення до правозахисту і правозахисників у нашій посттоталітарній державі легко пояснюється, якщо пам’ятати, що права окремої людини потребують захисту зазвичай тоді, коли вони вступають у конфлікт з інтересами більшої кількості людей (народу чи територіальної громади). Захист прав людини — це майже завжди захист прав меншості. І часто робота правозахисників натикається на неприйняття і запитання на зразок: «Чому заради прав деяких несвідомих громадян мають потерпати наші інтереси, якщо нас більше?»
Кілька прикладів успішної практики у сфері захисту прав. 12 березня 1999 року сєверодонецька міська рада ухвалила два рішення, згідно з якими передбачуване законами України право пільговиків на безкоштовний проїзд у міському транспорті загального користування стало діяти в місті лише 4 години на день. В інший час інваліди, учасники бойових дій, «чорнобильці», ветерани зобов’язані були оплачувати проїзд у тролейбусах та приміських автобусах на загальних підставах. Після набрання рішенням чинності людей, включаючи інвалідів з милицями, почали в буквальному розумінні викидати з тролейбусів. Дивовижно, але це відверто протизаконне рішення не викликало особливої протидії 40 тис. сіверськодонецьких ветеранів, лише один (!) з яких протягом року відстоював свої права, подавши скаргу до суду. І його дії (з нашою допомогою — після кількох слухань, включаючи касаційне) увінчалися успіхом — у грудні 1999 року міський суд визнав рішення сєверодонецької міської ради незаконними і поставив вимогу їх відмінити. Нині в Сєверодонецьку ветерани знову їздять безкоштовно. А от вимоги з відшкодування морального збитку, завданого неправомірними рішеннями, суд не визнав. У зв’язку з чим готуються документи до Європейського суду з прав людини.
Ще один приклад практики: в січні цього року ми допомогли скласти скаргу до суду на неправомірні дії посадової особи — секретаря сєверодонецької міської ради, який письмово відмовив депутатові цієї ради (лідеру опозиції в раді) в наданні інформаційних матеріалів про діяльність ради. У травні скаргу було задоволено, готується позов про відшкодування моральних збитків.
І все-таки захист прав людини з погляду процедури — це справа переважно судова. У нашої організації загалом позитивний досвід судової практики — з 19 справ, що завершилися з участю наших представників, 14 було виграно, чотири завершено мировими угодами і щодо однієї отримано відмову суду, касаційної та обох наглядових інстанцій. Проте таке можливе лише за наявності кваліфікованого адвокатування, здійснюваного громадськими організаціями. Державні структури, на жаль, захистом прав громадян не займаються, а професійні адвокати не можуть цього робити з кон’юнктурних міркувань.
Важливим для майбутнього України ми вважаємо усунення протистояння між державою та громадянським суспільством в особі об’єднань громадян і, особливо, правозахисних громадських організацій. Останні займають явно конфліктну нішу, оскільки за своїм статусом мають ставати на бік громадянина. І в обох сторін поки що не вистачає мудрості не допускати загострення конфлікту. Може, цього можна досягти шляхом об’єктивного висвітлення діяльності правозахисних організацій? Та й подолання відсутності віри більшості людей у можливість захистити свої права (апатія суспільства) — також під силу ЗМІ, якщо поширювати не лише негативний, але й позитивний досвід у захисті прав громадян.
Олексій СВЄТІКОВ, голова Луганського обласного відділення «Комітету виборців України», Сергій КАМИШАН, голова Сєверодонецької міської екологічної асоціації «Зелений свiт»
