Три десятки літ журналістської практики переконали мене, що питання міжнаціональних та міжконфесійних взаємин є найтоншою матерією, а тому кожне написане й надруковане слово має бути не лише правдивим, а й аргументованим. Саме цими принципами керувався, готуючи матеріал для авторитетного не лише в Україні, але й за її межами «Дня». Звісно, очікував і на рекцію опонентів. Не чекав лише, що її автором буде Михайло Товт, із яким ми особисто знайомі понад 20 років і про добрі справи якого у попередні роки не раз писала редагована мною закарпатська газета «ФЕСТ».
Експерти «Дня» у коментарях як до моєї статті «Монумент розбрату» (День № 116, від 7.07.11), так і до публікації М. Товта «Реалізація vs зловживання» (День № 154, від 1.09.11) дали, як на мене, вичерпно обгрунтовані із правової точки зору відповіді щодо неправомірності використання на будівлях органів влади та об’єктах комунальної власності України прапорів іноземних держав, виконання на сесіях місцевих рад гімнів іноземних держав та надання іноземного громадянства громадянам України. А 9 вересня ще й сесія Берегівської районної ради більшістю голосів підтримала протест прокурора та скасувала власне рішення, а отже, угорський гімн перед сесіями райради виконуватися не буде. У числі тих, хто підтримав прокурорський демарш, і депутати-однопартійці М. Товта. Тож цілком погоджуюся з експертом «Дня» О. Маківчуком: якби дії Прокуратури України, СБУ та місцевих державних адміністрацій, до повноважень яких, власне, і належить забезпечення дотримання законодавства на місцях, були системними, то й цієї проблеми не було б узагалі. Тут, як мовиться, ні додати ні відняти. Я ж хочу уточнити ті речі, які, свідомо чи ні, у статті мого опонента перекручено.
По-перше, я не писав жодного слова про те, що угорська нацменшина Закарпаття переходить межі українського законодавства. Угорська нацменшина Закарпаття у своїй абсолютній більшості вирощує хліб, забезпечує чи не пів-України ранньою картоплею та червоною паприкою, вирощує виноград, займається підприємництвом, зводить у ріднім краї та поза його межами сучасні будівлі, лікує людей, навчає дітей та робить багато інших добрих справ і в політичні авантюри не втягується. Я ж писав про діяльність тих кільканадцяти зверхників угорських національно-культурних організацій, які послідовно й цілеспрямовано вже тривалий час проводять на Закарпатті політику реваншистських сил Угорщини, чим і «зводять монумент розбрату» та «підривають довіру між двома найбільшими національними общинами краю та сіють недовіру між простими людьми, які в повсякденному, позбавленому політичної заангажованості житті ставляться один до одного з повагою й розумінням». Відчуйте, як кажуть, різницю. До речі, залежності цих організацій від Будапешта пан Товт не спростовує. І правильно робить.
Щодо перейменування сіл. Я в жодному разі, як і кожна нормальна людина, не проти повернення населеним пунктам краю їх історичних назв. Навпаки, мій докір адресований тим Безродним Іванам, які упродовж 20 літ української незалежності мали в Закарпатській обласній раді більшість та керували нею, однак спромоглися повернути історичні назви лише селам з угорським та румунським населенням, майже зовсім проігнорувавши українські.
А проблем у вимові чи написанні відроджених Верховною Радою України й милих кожному угорському серцю назв типу Фертешолмаш, Берегуйфалу чи Горонглаб особисто я, як і кожен корінний закарпатець, не відчуваю. Водночас я дуже хотів би, щоб і мої угорськомовні колеги-журналісти, у тому числі й однопартійці пана Товта, теж не мали проблем із написанням та вимовою офіційної назви обласного центру Закарпаття — міста Ужгород, бо я щось не пригадую ні постанови Верховної Ради, ні указу Президента про перейменування його в Унгвар (відповідно Берегова — у Берегсаз, Мукачевого — у Мункач, Рахова — у Раго, Сваляви — у Сольво та десятків інших населених пунктів краю), як упродовж кількох років пишуть у реквізитах угорськомовних часописів, не кажучи вже про тексти газетних публікацій. Генератори угорського національного відродження на Закарпатті мали б усвідомлювати ту просту істину, що повага до власних національних почуттів можлива лише на взаємній основі.
І наостанок. Доводячи законність (?!) та гуманність нещодавно запровадженої угорською владою процедури відновлення громадянства, яка відчиняє двері до подвійного громадянства, пан Товт люб’язно пропонує й мені, прямому нащадкові колишніх громадян Угорщини, скористатися цією нагодою. За пропозицію панові Михайлу я дуже дякую, але покидати отчий край та шукати собі нову батьківщину в мої плани не входить. Генокод, знаєте, не той.
