Резонансна публікація Марії Семенченко «Об’єднані світи Олеся Саніна» («День», №5/2013), в якій йдеться про завершення зйомок в Україні нового художнього фільму «Поводир, або Квіти мають очі», має кілька важливих значень і смислів.
По-перше, за всіма ознаками це вагомий стимул пізнання невідомих сторінок із життя українців. Здається, австрійська письменниця Марія Ебнер-Ешенбах свого часу зауважила: «Якщо цікавість стосується серйозних проблем, то вона є жагою пізнання». Як на мене, вона багато в чому має рацію.
По-друге, це розповідь про фільм, в основу сюжетної канви якого покладено історичну подію 30-х років минулого століття, коли понад 200 кобзарів та лірників розстріляли під Харковом. Завдяки зусиллям О. Саніна та його творчої команди правда про цей злочин через роки забуття незабаром постане на екранах українських кінотеатрів, аби допомогти глядачам у справі формування історичної пам’яті.
По-третє, це своєрідний знак до активізації розслідування нерозкритих таємниць цієї страшної трагедії. Уся річ у тому, що наші люди, особливо молодь, майже нічого не знають про те, як сталінський режим нищив українське кобзарство. Неважко здогадатися, що його керманичі добре розуміли: у вустах кобзарів, у народній пісні, в рідних мелодіях — весь український народ і вся його Батьківщина. Адже в них душа народу і радості його, і горе.
У цьому випадку пошлюся на авторитетне нотне видання «Українські народні пісні в записах М. В. Лисенка. Частина 1» (Київ, 1990), у якому читаємо: «Репертуар кобзарів був надзвичайно широкий і містив, крім історичних, також пісні наймитські, рекрутські, ліричні, родинно-побутові, чимало балад. Усі вони характеризуються чіткою ритмікою, усталеним метро-ритмом, що безперечно є наслідком своєрідної виконавської манери...» Отже, виступи кобзарів — це щось далеко більше за механічний зв’язок між людьми, це — засіб впливу, який бере за живе, хвилює, розчулює, глибоко вражає. Не дивно, що носії українського народного, героїчного епосу, яких дуже любили та шанували люди, кілком у горлі тодішньої влади стояли. Тому вона й вирішила за всяку ціну приборкати вільнолюбне українське кобзарство.
За оцінкою дослідників (див. зокрема: Литвин Микола. Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу // Педагогіка толерантності. 2011. №2. С.48-52), кобзарі зазнавали багато страждань, лиха, поневірянь. Спочатку більшовики влаштовували справжні лови на сліпих і немічних народних співців і розстрілювали їх на місці, без слідства й суду. Однак у такий спосіб кобзарську справу їм не вдалося викорінити — надто багато було тоді в Україні мандрівних лірників та кобзарів. Потім ЦК ВКП(б) змінює тактику, направляючи на місця постанови «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Але це не мало очікуваного результату. Тоді тих, що оволоділи кобзарським мистецтвом, взяли на зубки в пресі, оцінюючи як «невиправний націоналістичний елемент». У тогочасних газетах почали з’являтися публікації із заголовками: «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!», «Кобза — музична соха» тощо. До критики кобзарства енкаведисти залучають також українських письменників, окремі з яких у своїх публікаціях кепкували з кобзарів, недоброзичливо оцінювали їхню діяльність. Органи роблять нестерпним життя дослідників кобзарської творчості. Однак домогтися бажаного, звести нанівець «закобзарену психіку» українців більшовики не змогли.
І вони вирішили вдатися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбних народних співців. Як каже М. Литвин, частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, силоміць заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, які стали базою їхнього перевиховання. Інших сталінський режим спонукав творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність... Та більшість кобзарів не бажала вживатися в нову роль, вона, як і багато років тому, мандруючи Україною, співала прадавні «невольничі плачі», продовжувала воскрешати народну історичну пам’ять.
Тоді хтось зі «сталінських посіпак» запропонував зібрати кобзарів та лірників буцімто на з’їзд і всіх... розстріляти, а кобзи і ліри понищити. Шукати про це бодай побіжної згадки в радянській пресі — марна справа. А от за кордоном деякі свідчення про це можна знайти. Ось, зокрема, як пише про знищених українських Гомерів у виданій в Україні книжці «Жнива скорботи» американський вчений Роберт Конквест: «Популярна в народі національна культура протягом віків підтримувалася в українському селі бардами, оспіваними Шевченком кобзарями, які, мандруючи від села до села, заробляли на життя виконанням старовинних народних пісень і переказом народних балад. Вони постійно нагадували селянам про їхнє вільне і героїчне минуле. Це «небажане явище» тепер було придушено. Кобзарів скликали на з’їзд і, зібравши їх там усіх разом, заарештували. За наявними відомостями, багатьох із них розстріляли — в цьому була своя логіка, бо від них було мало користі в таборах примусової праці».
Заслуговує на згадку також книжка спогадів російського білоемігранта Шостаковича, що вийшла 1939 року в Лондоні. «У середині 1930-х років, — зазначає він, — Перший всеукраїнський конгрес лірників та бандуристів було проголошено, і всі народні співці змушені були разом збиратися і дискутувати про своє майбутнє. «Життя стало кращим, стало веселішим», — говорив Сталін. Ці сліпці йому повірили. Вони приїхали на конгрес з усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кількасот їх присутніми на конгресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика, її поезія, і ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалібні співці були вбиті».
А у вже згадуваній статті Миколи Литвина «Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу» натрапляємо на таке: «...Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на з’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд. Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки української молоді встановлено приблизне місце страти традиційних співців...»
Отже, і журналістам, і науковцям, і діячам культури та мистецтва є на що спертися, роз’яснюючи згубну для України подію. Ми не дамо забути розстріляних народних співців. Сподіваюся, цьому сприятиме кінострічка «Поводир, або Квіти мають очі» (режисер Олесь Санін, оператор Сергій Михальчук, художник Сергій Якутович).
На жаль, «в Україні, про що на шпальтах «Дня» вже наголошувалось, досі існує характерна для посттоталітарного суспільства риса — з приходом до влади нового президента переписувати шкільні підручники й замовчувати злочини деспотичних режимів». Такі трагедії, як знищення кобзарів, що були носіями українського героїчного епосу, потребують не лише ѓрунтовного дослідження і визнання, а й збереження пам’яті про розстріляних, про що у своєму листі до газети днями написав харків’янин Володимир Піотровський («День», №8-9, 2013 р.). Лише розказавши всю правду про тоталітарне минуле українського народу, ушанувавши пам’ять невинно убієнних з каяттям і скорботою, ми зможемо провадити політику пам’яті, що так необхідна для глибшого розуміння української історії, тяжких випробувань, які випали на долю нашого народу.
