У скорботні для українського народу і світової спільноти дні вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 рр., ми з гіркотою і здивуванням прочитали послання Президента Російської Федерації Дмитра Медведєва у відповідь на запрошення його до участі у меморіальних заходах у Києві 22 листопада.
Всупереч тому, що цивілізований світ визнає Голодомор 1932—1933 років в Україні злочином комуністичної системи, Президент Російської Федерації дозволяє собі брати у лапки саме слово «Голодомор».
Такий підхід абсолютно незрозумілий хоча б тому, що офіційна позиція Російської Федерації є протилежною. 2003 року Російська Федерація приєдналася до спільної заяви делегацій держав-членів ООН, де зазначалося, що «Голодомор — Великий голод 1932—1933 років в Україні — забрав життя від 7 до 10 мільйонів ні в чому не винних людей та став національною трагедією для українського народу». А на початку 2008 року депутати Державної думи заявили, що «решительно осуждают режим, пренебрегший жизнью людей ради достижения экономических и политических целей».
Останні роки копіткої дослідницької роботи суттєво збагатили доказову базу того, що Голодомор 1932—1933 рр. був геноцидом українського народу. Виявлено тисячі документів, записано десятки тисяч свідчень, які підтверджують, що сталінський режим заморив штучним голодом мільйони українських селян. Все заради політичної мети — знищення носіїв національних традицій, мови, духовної культури, самобутності українського народу, його мрій про відновлення своєї державності. Політична верхівка на чолі зі Сталіним панічно боялася «втратити Україну» і тому ліквідація основи українського народу — селянства — стала ключовим завданням тоталітарної, комуністичної системи.
Мав рацію консул Італії Серджіо Граденіго, який писав 1933 року з Харкова до Риму листи, в яких стверджував: «...теперішня катастрофа спричинить колонізацію України переважно російським населенням. Це змінить її етнографічну природу. Можливо, в дуже близькому майбутньому не доведеться більше говорити ні про Україну, ні про український народ, а отже не буде й української проблеми, оскільки Україна фактично стане частиною Росії».
Президент Російської Федерації в посланні наголошує: «говорить о том, что существовала цель уничтожения украинцев, — это значит противоречить фактам и пытаться придать националистический подтекст общей трагедии». Але факти свідчать про те, що голод 1932—1933 років за своєю спрямованістю й масштабністю цілком вкладається у визначення геноциду, яке прийняла ООН 1948 року. Те, що не відбулося повного фізичного знищення українців, не означає, що геноциду взагалі не було.
Хіба не були злочинами так зване розкуркулювання, депортації селянства, винищення української інтелігенції, знищення національних кадрів, як політичної та інтелектуальної еліти, так і виробничників, сільських керівників у період «великої чистки 1937—1939 рр.»? А мільйони жертв Голодомору 1932—1933 рр. Хіба не волають до нашої совісті й не зобов’язують нас називати цю незагоєну рану генетичної пам’яті українського народу геноцидом, адже українське населення втратило 20—25%?
Ми розуміємо: великодержавно настроєному російському політику важко відмовлятися від спадщини радянського режиму, який надавав перевагу російській мові та російській історії в будівництві комуністичного суспільства. Важко засудити Сталіна, а тому віднедавна російська влада визнає його «ефективне правління» і в такому плані корегує шкільні підручники.
Але навіть Президентові Росії не вдасться захистити режим Сталіна, адже в тюрмі народів, де правила комуністична партія страждали всі нації, а серед них і російський народ, якому завдано великих жертв.
Вищому керівництву дружньої нам держави годилося б схилити голову в скорботному вшануванні пам’яті мільйонів невинно загиблих українських селян.
Український народ поділяє скорботу за убієнних голодоморами та гулагами представників усіх поневолених радянським режимом націй. Це неодноразово висловлювали Верховна Рада і Президент України.
Ми звертаємося до російської інтелігенції, до російського народу з проханням у поминальний день 22 листопада 2008 року приєднатися до нашої молитви й запалити свічку пам’яті за мільйонами невинних жертв тоталітарного сталінського режиму.
Іван ДЗЮБА, академік НАН України, Герой України
Іван ДРАЧ, голова Конгресу української інтелігенції
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України, голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка
Ніна МАТВІЄНКО, народна артистка України, Герой України
Дмитро ПАВЛИЧКО, голова Української всесвітньої координаційної ради, Герой України
Ярослав ЯЦКІВ, академік НАН України, голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури
Роман КРУЦИК, Київський «Меморіал»
Мирослав ПОПОВИЧ, академік НАН України, директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди
Мустафа ДЖЕМІЛЬОВ, народний депутат України, голова Меджлісу кримськотатарського народу
Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, професор
Оксана БІЛОЗІР, народний депутат України.
P.S. Автори звернення пропонують всім, хто поділяє їхню думку, поставити свої підписи під листом, надсилаючи їх на електронну адресу «Дня». До речі, аналогічну заяву оприлюднив також Конгрес української інтелігенції.
