Таку ідею можна уявити або як певну сукупність символів, що буде запропонована фахівцями, експертами (у їх ролі можуть виступати як певні кола інтелектуалів, так і правлячі верстви), або як певний досвід спільноти, що формує особливість сприйняття світу, якісь найглибші архетипи, що лежать у безсвідомому народі. Народ може бути тільки таким, який він є. Його природа визначена «зсередини». Він може не вміти це розказати, але буде жити саме так, бо це правда його душі. І якщо оте глибинне, задушевне вивести у світло, у мову, надати автентичної форми — це дозволить свідомо прямувати своїм шляхом, який не переплутаєш з іншим.
Відомо, що хімія починається із заборони на «філософський камінь», який є наріжним каменем (даруйте за каламбур) алхімії. Так само грамотна фізика починається із заперечення «вічного двигуна». Так само весь досвід двадцятого століття призвів до заборони самої ідеї «єдино вірного вчення».
Все це культурні акти. А культура складається із заборон, обмежень. Усе, що не має обмеження, переходить у свою протилежність, і ліки за передозування стають отрутою. Отже, питання національної ідеї вимагає зробити такий самий контрольний хід.
Нації з’являються і, власне, усвідомлюють себе, разом із утворенням феноменів всесвітнього масштабу. Гете казав у першій третині минулого століття про всесвітню літературу. Маркс трохи згодом писав про всесвітню промисловість. Зрештою, і світові війни людство побачило вперше протягом останніх ста років, як і світові економічні кризи. І нації можна розглядати, принаймні, в рамках робочої гіпотези, як певні цілісності, певні одиниці, що відповідають вимірові саме цих всесвітніх, а разом із тим історичних феноменів. Ці дерева — цього лісу.
Відомо, що не кожна спільнота визначається нацією. У будь-якому разі, інституційний аспект необхідний для її визначення. Найпростіший випадок — це той, що описував святий Августин: якщо держави не дотримуються Божих законів, вони є просто великими розбійницькими зграями. Отже, і тут мають бути певні обмеження.
Е. Ренан у минулому столітті визначив націю як щоденний плебісцит. Себто певна спільнота виступає як фактичний індивід, причому народжений із виміру совісті: адже референдум, скажімо, і проводиться виключно з припущення, що кожен учасник обирає те єдине, що каже йому совість.
Отже, ця форма і стає ключовою для визначення, чи є спільнота людей нацією, чи ні. (Можна сказати, що на відміну від усіх попередніх спільнот, включаючи класичні європейські держави, вона може утворитися лише ненасильницьким шляхом).
Звичайно, в подібних плебісцитах, як і виборах, лише кристалізується те, що виробляється, накопичується у невпинних процесах повсякденного спілкування, яке пронизує всі дії, всі форми життя: господарські, митецькі, наукові, правові, сімейні тощо. I тут є цілком проста, і зрештою, досить очевидна річ: у процесі спілкування у людей з’являється спільне. Тут немає значення, спільна це перемога чи спільна поразка: вони однаково можуть об’єднувати націю. Навіть спільний сором і спільна провина, як показує досвід сучасної Німеччини після Другої світової війни або Сполучених Штатів після В’єтнаму, може збирати націю.
Отже, визначення нації формою «щоденного плебісциту» диктує висновок про те, що національну ідею можна сформулювати шляхом сприяння інтенсивному і різноманітному за формами спілкуванню. Люди, вільно спілкуючись і виробляючи мимохідь спільне, витворять те, що стане неповторним обличчям нації. Колись мислитель щодо питання про російську національну культуру сказав: думайте про Бога, і пишіть російською, і буде російська культура. Не треба шукати щось готове, щось силоміць натягувати на себе: та реальність, яку можна буде представити у формі національної ідеї, має органічно вирости. Всі ми можемо брати участь у цьому на своєму місці, дотримуючись законів спілкування.
№249 25.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
