Відгук на статтю Миколи СЕМЕНИ «Iсторія українського яблука» («День» №223, 7 грудня 2011 року)
Ставлю собі запитання: чому ж українське яблуко червиве? Відразу напрошується «заспокійлива» думка: черви поїдають лише хороші плоди. Але все-таки проблема залишається — поїдають. Не будучи аграрієм, замислююсь над загальною картиною поетапного руйнування народного господарства. Це загальновідоме в суспільстві свідоме доведення до банкрутства підприємств, сумнівні щодо доцільності реорганізації установ, повальне нищення справжніх фахівців (вивільнення робочих місць для «своїх» людей). Одним словом, до болю знайомий «почерк» псевдотворців нової держави.
Для реалізації своїх справді руйнівних планів вони закидають у суспільну свідомість твердження про нашу нібито неконкурентоспроможність, про «баласт», яким, на їхню думку, є фахівці з багаторічним досвідом, про недоцільність існування тих чи інших закладів. А звідси поки що і втрати наших потенційно виграшних європейських (і світових!) позицій навіть у такій галузі, як аграрна.
Чи може людина-громадянин спокійно спостерігати за такими процесами? Звичайно, не може. Так, наш державний дім потребує відповідної реконструкції та ремонту. Але добрий господар, продовжуючи жити в цьому домі, не проводить ремонт одразу в усіх приміщеннях. Реформування тих чи інших галузей у державі, без сумніву, необхідне. Проте воно має бути витримане і стратегічно, й тактично. Ні зусиль, ні коштів нам не вистачить, якщо діяти за принципом «усе й одразу».
То що ж із рідним українським яблуком? Упевнений, що воно таки буде. І не тільки для нас. Коли кожен, навіть якщо й не аграрій, відчуватиме по-державницьки біль наявних проблем. Для цього, зокрема, і потрібні публікації, що б’ють на сполох, проливають світло громаді. А, як відомо, тіні зникають опівдні.
