(Коментар до публікації «На черзі — Iран?», газета «День», №15, вівторок, 30 січня 2007) Американським мілітаристським операціям в Іраку, та й в інших країнах, притаманна гордість від того, що вони володіють зброєю. Вони щиро вірять, що прийшли допомогти населенню Іраку, але в той же час ставляться до тубильців із презирством: до їх життєвого стандарту і беззастережної відданості своїм релігійним провідникам. Американці не хочуть зрозуміти, що ці люди не мають ніяких матеріальних цінностей, лише свою віру у Всевишнього. В цьому випадку не допомагає жодна з програм матеріального характеру, бо вони здебільшого потрапляють до рук корумпованих людей. Не один спостерігач війни в Іраку сподівався, що американці використають вояків переможеної армії, як сторожів нафтопроводів, де вони могли б краще заробляти на життя і зрозуміти, що їх праця була б для блага народу. Проповідання демократизму навряд чи було на часі. До речі, аятоли в Персидській Затоці, налякавшись, що зміни духових цінностей заберуть їхній престиж і матеряльні цінності в суспільстві, всіляко сприяють у боротьбі повстанцям.
Водночас, енергетична політика президента Буша була прямо нерозумною. Американські енергоносії створили найвищі в історії ціни на нафту, що мимоволі дозволило купувати зброю в Росії для подолання коаліції в Іраку.
У воєнних взаєминах Америки та Ірану можна передбачити такий сценарій, де Ізраїль збомбардує іранські ракетні бази з допомогою американського воєнного флоту.
