У портфелі кожної газети завжди є більше матеріалів, ніж редакція може чи хоче оприлюднити. Відтак є проблема вибору. З приємністю хочу сказати, що «селекціонери» газети «День» уміють винести на шпальти саме те, що одних утішає, інших дратує, а всім разом дає гарні приводи для полеміки. Наразі йдеться про невеликі за обсягом, але вельми провокативні статті А. Гугеля, М. Михайленка та Ю. Кріля (№№ 3,5 за ц.р.) , присвячені ключовим проблемам сьогодення: Україна та Європа, незалежність і державна мова. Відразу скажу, що мені імпонує щира стурбованість авторів кризовим станом економіки і суспільства. Проте категорично не влаштовують деякі акценти, об’єктивно спрямовані не на подолання, а на поглиблення цієї кризи.
Щоб підсмажити яєшню, треба розбити яйце. Щоб почути відповідь, треба поставити запитання. Стародавній полемічний вольт – самого себе запитувати і самому собі давати «зручні» відповіді. Не менш давній – запитувати про ананаси, а відповідати про капусту. Воно й справді: за біологічною конституцією ці витвори природи тотожні, хоча ананас, на відміну від капусти, має дуже великий (їстівний) качан і дуже маленькі листочки («луску», яку ми не їмо). Проте ананаси не смажать із свинячим реберцем, а капусту не подають на десерт. Ось, скажімо, застерігаючи нас від «передчасного» вступу до ЄС, п. М.Михайленко видає такий пасаж: «нещодавно у Великій Британії заборонили соціальну рекламу, де чорно-білий фюрер вигукував нові/старі безумні гасла: «Ein Volk! Ein Reich! Ein Euro!» (Єдиний народ! Єдина держава! Єдине Євро!) Недарма заборонили. Невже громадяни європейського острова, чиїй державі тисячі років – волелюбніші за нас?» Ця полемічна «капуста» погано пахне. Гасло «Один народ! Одна імперія! Один фюрер!» має дуже зрозуміле походження, але якими можуть бути паралелі між ЄС і Третім рейхом, між єдиним євро і «одним фюрером»? Цю рекламу у Великій Британії заборонили не за пропаганду ЄС, а за злісну дискредитацію євро, чого вельмишановний М.Михайленко не побачив. Чи не захотів побачити, виходячи із своїх уявлень про загрозливий імперський підмурок європейської інтеграції. Членство в ЄС, пише автор, це кредитна картка у світовій політиці, але ж головним є питання про «СУМУ КРЕДИТУ». Взявши до уваги підзаголовок цитованої статті (у якому йдеться про «ЛІКВІДНІСТЬ незалежності»), дійдемо висновку, що у давній суперечці «фізиків» і «ліриків» перемагають бухгалтери. Такий підхід дозволю собі прокоментувати з позицій restitutivo ad absardum («доведення до абсурду»). Чи є «ліквідною» любов до матері? Чи варто «кредитувати» лікування старих і немічних, наперед знаючи, що їх чекає? Ідилічна картина про те, як у віддаленому майбутті Україна вступає до ЄС, міцно ставши на соціально-економічні ноги, була б приємною і мені, якби не одна засаднича проблема. М.Михайленко нічого не каже, як перескочити з понеділка у суботу, не проживши проміжні дні. У нас нема вибору «Європа чи не-Європа?», а є лише вибір «Європа чи Азія?» (під «Азією» можемо розуміти ЄврАзЕС чи гібрид Росії з Білоруссю). Якщо не інтеграція в Європу, то перетворення на російську губернію – спочатку фактичне, а там, дивись, і юридичне – саме такою є справжня альтернатива для України. У нападі волелюбності можна проводити паралелі між ЄС і Священною Римською імперією, але тверезим поглядом не можна не побачити, що Російська Федерація вилупилася з імперії і прагне назад у «материнське лоно».
У цьому сенсі показовою є полемічна капуста, якою нас частує п. А. Гугель. Нуртує його проблема державної мови. Шановний автор вважає її надуманою і зводить до того, що чиновники вважають народ бидлом і перетворюють українізацію на «священну корову». Не знаю, чи бачив А. Гугель якусь українізацію у Харкові і переконаний, що не зможе її побачити у Києві. Але справа навіть не у тому. У державі, яка обрала європейський шлях, пише автор, необхідно автоматично визнати право на використання ОБОХ мов, «тому що держава повинна розмовляти мовою своїх громадян». Начебто ананас, а насправді – капуста: а де ж ТРЕТЯ мова кримських татар, ЧЕТВЕРТА і т.д. – болгар, поляків, німців… Для України мовна політика є проблемою не мови, а політики. За великим рахунком – проблемою самозбереження саме української, а не «якоїсь» держави, бо в наших умовах «якась» Україна може стати лише «ніякою», тобто російською. Нагадаю, що Ізраїль має дві державні мови. Другою — арабською – дублюються всі написи від автобусних зупинок до кнесету, і що – допомогло це взаємному примиренню євреїв і арабів?
Зворушливою у своїй простоті є спроба А. Гугеля посилатися на аргументи культурного і літературного плану. Чи зловісна «українізація» якось завадила йому написати свою статтю по-російському і прочитати її у російському виданні газети «День»? Шановний автор може вважати мене (цитую) «божевільним або дикуном», але я вважав і вважаю російську літературу (в Україні!) іноземною. При цьому можу побитися з А. Гугелем об заклад, що у своїй бібліотеці маю російських книг більше, . Зрештою (пишу про це для інформації, а не через марнославство) кілька років тому я видрукував збірку віршів українською мовою, а повість – російською; минулого літа у мене вийшла збірка поезій українською та російською, а цього літа (якщо Бог дасть здоров’я, а спонсори грошей) сподіваюся побачити свою двомовну книгу прози. Дозволю собі проголосити «аксіому про 80 відсотків»: вісімдесят відсотків людей, які обстоюють лише українську державну мову, добре знають російську; вісімдесят відсотків людей, які виступають за «двуязычие», по- українському не годні поговорити навіть із своїм папугою. Я дуже люблю російську мову – і дуже не люблю Російську імперію (і русифікацію України як засіб імперської експансії).
Соціологічне опитування, наслідки якого коментує п. Ю. Кріль, засвідчило, що 34 відсотки львів’ян у разі приєднання України до союзу Росії і Білорусі боролись би за самостійну Галицьку державу; 11 відсотків домагались би автономії Галичини від Києва, і лише кожний двадцятий (5%) вітав би таке приєднання. Хай Бог боронить нас від русифікації і «приєднання», від боротьби й автономізації. Але якщо таке нещастя трапиться, національно самосвідомий (читай: цивілізований) Львів буде мені милішим від «ніякого» (читай: дикого) Києва.
