Кілька разів поспіль, готуючи колонку «Що хорошого? Що поганого?», я дивувалася, що львів’яни, попри все, украй рідко нарікають на життя. Про що не спитай у них, у відповідь почуєш: «Усе гаразд». Але, очевидно, і толерантним львів’янам урвався-таки терпець. Зрештою, висновуйте самі.
Ірина КЛЮЧКОВСЬКА, директор Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка»:
— Для мене доброго останнім часом більше, ніж поганого. Добре те, що грецькою мовою вийшов Шевченко. Говорю про збірку «Заповіт», яку видало Товариство української діаспори у Греції «Українсько-грецька думка» і до якої ввійшли вірші Кобзаря та статті про нього. Це видання — ознака того, про що говорить професор Римського університету «Ла Сап’єнца», постійний автор газети «День» Оксана Пахльовська: «Треба вводити українську класику у світовий контекст». Добре, що в Театрі ім. Марії Заньковецької поставили виставу Лесі України «Блакитна троянда». Залюбки її переглянула. Тим паче, мала з чим порівнювати — досі пам’ятаю постановку 1969 року за участю Анни Плахотнюк та Федора Стригуна. Із задоволенням слухала ансамбль «Хорея Козацька», який до Львова привіз заслужений артист України Тарас Компаніченко. З великою приємністю переглянула роботи львівського графіка Богдана Сороки, який кілька днів тому представив свій творчий доробок у Національному музеї. Добре й те, що у Львові відкрили євростадіон і до Євро-2012 приводять до ладу дороги. А особлива радість для мене — ювілей «Дня», із чим вітаю і головного редактора газети, і весь творчий колектив видання.
Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом» (телеканал ЗІК):
— Основна позитивна подія за останній час для мене — поїздка в Алушту. Море — і ні душі навколо... Скажу відверто: утомився від людей, які деградують. А тут раптом — море, осінь і жодної людини. Проте відпочивати не довелося: я був єдиним західняком-учасником конференції, присвяченої тому, як експертні кола Сходу і Півдня оцінюють здобутки 20-ти років незалежності. Східняки мене аніскільки не здивували. Україноскептизм процвітає. Власне, не українофобія — україноскептизм. Парадоксально, але я теж відчув себе в лавах україноскептиків, бо вважаю, що західноукраїнська візія України остаточно померла, а її сморід чути вже по всій країні. Крим — утрачена територія для України. І це основний висновок, який я привіз до Львова. Ну а тут мене чекало відкриття «Арени-Львів». На стадіон я, звичайно ж, не ходив (боюся масових скупчень людей із пивом і «сємками»). Змушений привітати донецьких із їхнім успіхом: вони зробили-таки те, що наші місцеві патрійоти не здатні зробити за визначенням. І тому мене не здивувало, що львівські вболівальники не могли потрапити на відкриття. Це не їхнє свято. Недобудований стадіон тепер буде у Львові вічним памятником імпотенції львівської влади. А ще — нікому не потрібним видатковим об’єктом. Кози і коні матимуть де щипати травичку після Євро-2012. З чим їх і можна привітати. Найкраща ж подія цієї осені для мене — сама осінь: на рідкість сонячна й тепла.
Олексій КРАВЧУК, директор Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса:
— Доброю новиною для нашого театру є остання прем’єрна постановка «Лісової пісні» Лесі Українки, яку ми здійснили за сприяння фонду Рената Ахметова (режисер — Андрій Приходько, музичне оформлення — Мар’яна Садовська). Для мене цікавою була робота в Луганській російській драмі, де я поставив спектакль «Тарелкин & Расплюев» за Сухово-Кобиліним. Також важливою була робота у львівському дитячому театрі, де я ставив виставу «Оскар і рожева пані» Шмідта, яка на фестивалі «ТЮЗ-2011» у Макіївці перемогла відразу в кількох номінаціях. Надзвичайно приємно, що дуже добре сприйняли нашу виставу «Між двох сил» Винниченка на фестивалі «Слов’янські зустрічі», який щойно фінішував у Чернігові. Тішуся, що нашим акторам вчасно дають зарплату — хай невисоку, але ми її маємо щомісяця! Щодо негативу... Я не розумію, чому наш театр не фінансують у форматі академії. Погано, що досі не мають звань, котрі відповідають їхній високій кваліфікації, актори Олег Стефанов, Олег Цьона, Тетяна Каспрук. Мені здається, що держава повинна приділяти більше уваги гуманітарній сфері — освіті, мистецтву. І тільки тоді Україна почне жити повноцінним життям.
Богдан КОЗАК, народний артист України, Шевченківський лауреат, актор Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької:
— Вітаю львів’ян із відкриттям євростадіону. Знаю зі ЗМІ, що «Арену» здано в експлуатацію з недоробками, але це вже проблеми керівників. Свято у Львові відбулося! Думаю, що відкриття «Арени-Львів» — це свято всіх українських шанувальників футболу. Приємно, що в нашому театрі представили прем’єру — «Блакитну троянду» Лесі Українки. Знаю, що на виході прем’єри і в інших театрах. Але найбільшою духовною подією на Львівщині, поза сумнівом, стане відзначення 200-річчя з дня народження Маркіяна Шашкевича — зачинателя української літератури в Галичині, будителя нашого, лідера «Руської трійці». Уважаю, що таке свято треба відзначати у масштабі України, а не тільки Галичини. Дивуюся, чому про це не йдеться на вищих щаблях влади. Не можу не сказати про проблему, з якою зіткнулася моя родина в Києві: дочка не може знайти для трирічного сина, мого онука, україномовного садочка. Так, вивіски — українською, завідувачки говорять українською, але вихователі та няні — російськомовні, як, зрештою, і діти. Не розумію, що коїться у столиці. Чому мій онук у своїй державі не може вчити української мови?! Думаю, що тим росіянам, котрі керують Україною, повинно бути соромно за це.
Вардкез АРЗУМАНЯН, ресторатор:
— Сфера моєї діяльності дуже тісно пов’язана з тим, що загалом відбувається в Україні. Львовом не цікавляться інвестори, тому що, щоб відкрити у нас ресторан з якісною, чистою, чесною їжею, треба купити неймовірно дорогу нерухомість у центральній частині міста, придбати якісне дороге обладнання, завезти якісні, а тому — дуже дорогі продукти, запросити кухарів-іноземців... Відповідно, ціна їжі буде дуже високою. Тобто, коротко кажучи, інвесторам треба вкласти великі і «довгі» гроші. Львів — бідне місто. Гаманець львів’янина худне з кожним роком. У той же час ми очікуємо відкриття аеропорту, куди прибуватимуть люди, які, можливо, захочуть витратити кошти в таких ресторанах. А їх у Львові немає, бо немає споживачів такої дорогої їжі. Маємо бідний народ, відповідно — ресторани для бідних. Скільки це триватиме? Напевно, довго. Хоча, сподіваюся, з’явиться-таки покоління молодих людей, котрі зі знанням справи займатимуться ресторанною справою, зокрема вихованням смаку. До речі, у Львові смачна їжа — на генетичному рівні. Тут колись у ресторанах навіть снідали, любили запросити одне одного до ресторану, бо в ресторанах подавали чесну, правильну їжу. Хоча б у цьому плані Львову поталанило більше, ніж, наприклад, Києву чи Одесі...
