Останнім часом я щовечора прогулююся запорізьким парком Перемоги. І щоразу в центрі парку мені впадають у вічі пам’ятні знаки Другої світової війни — дві гармати-гаубиці, а також встановлена між ними ракета заввишки в сім метрів. Спочатку я не особливо звертав на них уваги, адже ще з радянських часів ми, покоління homo-sovieticus, звикли до того, що пам’ять про Другу світову війну увічнювали, встановлюючи на постаменти танки, гармати, літаки, катери чи інші види зброї, які використовували в тій війні.
Але якось під час прогулянки, зосередивши на них погляд, раптом подумав: але ж такі ракети не використовували в тій війні — тоді такого виду зброї просто ще не було. То що ж символізує ця ракета, єдиним призначенням якої є — вбивати людей? Невже минулі, теперішні чи майбутні вбивства? І від цього «відкриття» мені стало моторошно.
Ну, гаразд, подумалось далі. Нехай ті, хто встановлював ці пам’ятні знаки, випустили з поля зору, що ракети в Другій світовій війні не використовували, а міське керівництво Запоріжжя в постійному поспіху на це не звернуло уваги. З ким не трапляється! Не припускати ж, що такі ракети, можливо, використовували під час війни в Афганістані чи в якійсь іншій країні, супроти якої СРСР використовував свої збройні сили... І все ж, з іншого боку, парк все ж таки Перемоги, тобто перемоги в Другій світовій війні...
І тут у голові промайнула ще одна думка: гаразд, нехай «промахнулися» з ракетою, але як тоді пояснити наявність гармат, які так само, як і згадана ракета, своїм єдиним призначенням мають руйнування ворожих об’єктів чи, знову ж таки, вбивство людей? Що ми символізуємо цими гарматами: наші погрози (тоді кому?), наше бажання знову вбивати (тоді кого і за що?)?
А думка летіла далі.
Я пригадав, що на одній із центральних площ Запоріжжя, біля одного з корпусів національного університету, на традиційному постаменті стоїть... ще одне знаряддя вбивства людей — радянський танк, який — згідно з традиційною в СРСР для кожного міста легендою — першим увійшов у Запоріжжя.
До речі, таких «перших» танків по наших українських містах на постаментах встановлено десятки, якщо не сотні. Але ж ці танки знову ж таки вбивали людей, причому не тільки військовиків вермахту, що намагалися загарбати нашу землю, а й мирних громадян, котрі випадково потрапляли під обстріли! Та, крім того, що ці танки вбивали людей, вони знову загарбали нашу, українську землю, кидаючи її під ноги ще одного — вже московського окупанта. То що ж виходить: цими танками ми увічнюємо окупацію України радянською імперією?
І тут за аналогією пригадався ще один пам’ятний знак: радянський винищувач Другої світової, що стоїть у Запоріжжі на бульварі Тараса Шевченка (на протилежному кінці цього бульвару — міська рада Запоріжжя). Під цим винищувачем — прізвища сотень радянських бійців, які загинули, визволяючи наше місто від загарбників (вічна пам’ять і спокій їхнім душам!). Але ж винищувач — це так само знаряддя вбивства людей. То що ж символізує і цей пам’ятний знак? Зрозуміло, що так само — знаряддя вбивства людей.
До речі, відразу ж на правому березі Дніпра (праворуч від мосту через ДніпроГЕС), поряд із братською могилою радянських воїнів, які 1943 року відвойовували українську землю, встановлено ще одну гармату. Також стоїть гармата і поряд із Запорізьким трансформаторним заводом (тут 1941-го стояли радянські артилеристи). Чи не є ці гармати так само знаряддям убивства людей?
То що ж, якщо узагальнимо, символізують перелічені пам’ятні знаки Запоріжжя? Хоч як це прикро констатувати, але, встановлюючи пам’ятні знаки у формі знарядь війни, вони символізують знаряддя вбивства. Навіщо це потрібно символізувати? Щоб знову вбивати, тільки тепер уже інших людей? Це ж у корені суперечить одному з основних принципів гуманізму, який твердить, що найбільшою цінністю у світі є Людина та її життя! Чи потрібна нам така глорифікація мілітаризму (тобто уславлювання воєн), якщо ми до них зовсім не прагнемо?
Передбачаю, що одні читачі можуть заперечити мені: адже такі принципи встановлення пам’ятних знаків панують на значній території України, крім, наскільки мені відомо, західних областей. Ну, то й що, повсюдно в Україні зносити такі пам’ятні знаки? Хоча це й некоректно, але на запитання відповім запитанням: якщо такі пам’ятні знаки залишатимемо, то, може, тоді встановимо пам’ятний знак й у вигляді атомних бомб, які США скинули на Хіросіму й Нагасакі (адже саме атомне бомбування цих міст поклало край Другій світовій війні)?
Хтось із читачів може заперечити з іншої точки зору: то що, хіба десь заборонено встановлювати пам’ятні знаки у формі різних видів зброї, яку використовували у війні? Ні, ніде не заборонено. Але чому б нам не встановлювати такі пам’ятні знаки, які не є знаряддям убивств? Чому б не ставити замість ракет, гармат, танків інші символи — постаті ридаючих матерів; постаті молодих хлопців, які так прагнули оновленого життя; постаті ненароджених дітей (скульптори можуть підказати тут ідей значно більше, ніж я)? Чому б нам, — як у країнах Заходу, де встановлено понад кілька десятків пам’ятників у формі револьвера із «зав’язаним» дулом, не «зав’язати» вузла на гарматах і танках так само й в Україні? Може, тоді в нас поменшало б тих, хто щомиті, як у сусідній Росії, готовий хапатися за зброю...
Може пролунати ще й така думка: мовляв, автор цієї статті виступає категорично проти демонстрації колишньої радянської зброї на території сучасної України з ідеологічних міркувань (мовляв, радянська зброя — це зброя загарбника України). Це зовсім не так. Різні види зброї — це факти тієї війни, а боротися з фактами — річ безглузда, тому з фактами я ніколи не борюся. Але вважаю, що такі факти слід розташовувати в інших місцях, скажімо, в Краєзнавчому музеї, який функціонує в Запоріжжі. Напевно, там ці види зброї дуже гарно поповнили б експозицію відділу, що присвячений періоду Другої світової війни. І мабуть, хлопчаків від таких експонатів буде не відірвати.
Наскільки я знаю, таких пам’ятних знаків, як у Запоріжжі, в Україні дуже багато. Чи зносити їх? Закон про декомунізацію про такі пам’ятні знаки мовчить. На мою думку, вирішувати їхню долю мають місцеві ради, які ми оберемо в жовтні цього року. Але робити це потрібно обов’язково, причому терміново, одразу ж після виборів!
І наостанок висловлю свою особисту думку: встановлювати пам’ятні знаки у вигляді різних видів зброї — це традиція вандалів, ординців, які мають єдину мету: застрахати всіх навколо себе своєю міццю та непереможністю з єдиною метою — підкорити собі увесь світ (а це в принципі неможливо). Такі ідеї можуть панувати хіба що у хворобливій уяві деяких біснуватих вождів: прізвищ конкретних сучасників тут не називаю, читачі самі зрозуміють, про кого йдеться.
Принципи гуманізму треба не лише знати, їх слід впроваджувати в наше українське сьогодення. Саме вони повинні стати основою нашого нового, європейського майбуття.
