Не буду сперечатися з професором Станіславом Кульчицьким із приводу соціальних причин розпаду Радянського Союзу, але в політології антикомуністичні революції раніше називалися контрреволюціями. Детальніше проаналізую прорахунки й грубі помилки союзного керівництва на чолі з Михайлом Горбачовим у галузі національно-державного будівництва та міжнаціональних стосунків.
Можете мені заперечити — мовляв, всі ми розумні після певних подій, але перші ознаки, перші симптоми розпаду Радянського Союзу вже було видно одразу ж після обрання Михайла Горбачова генсеком ЦК КПРС 1986 року, після того, як він силою розігнав мирну демонстрацію казахів, які протестували проти нав’язування їм ставленика ЦК Геннадія Колбіна як керівника республіканської компартії.
Потім були Чорнобиль і намагання союзного керівництва якось зам’яти скандал, пов’язаний із радіоактивним зараженням величезних земельних площ у Європі й, насамперед, в Україні та Білорусі, війна між тоді ще союзними Азербайджанською й Вірменською Республіками за володіння Нагірним Карабахом. До речі, у вірменській історичній літературі ця споконвічно вірменська гірська область іменується Арцах. Я тоді написав листа до Президії ВР СРСР із пропозицією розглянути це питання на засіданні Президії й ліквідувати історичну несправедливість на користь Вірменії. Однак Михайлу Сергійовичу тут не вистачило державницької мудрості, й він вирішив зберегти статус-кво — залишити Арцах у складі Азербайджану. До чого це призвело, відомо тепер — до фактичної окупації Вірменією, крім Арцаху, ще ряду суміжних азербайджанських земель і формального проголошення незалежної Нагірно-Карабаської Республіки, яка разом із ПМР, Абхазькою та Південно-Осетинською Республіками утворила пояс «самопроголошених» незалежних держав на теренах СНД.
Дозвольте запитати в такому разі: а хіба ранжирування колишніх народів Радянського Союзу за розрядами — союзна, автономна республіка, автономна область чи автономний округ — не було пережитком сталінізму? Хіба українська чи грузинська нація мають більше прав на власну державу, ніж абхази, чи південні осетини, чи чеченці?
Незадовго до розвалу Радянського Союзу група депутатів-демократів його Верховної Ради утворила так звану Міжрегіональну Демократичну Групу (МДГ) і проголосила конкурс на проект нового Союзного Договору. Мій проект увійшов до сотні проектів-півфіналістів конкурсу, хоч автор тоді навіть не мав формальної вищої освіти.
Не буду переповідати весь проект, тим більше, що це вже неактуально. Але актуальною залишилася тема міжнаціональних стосунків на теренах колишнього СРСР, особливо в такому складному, багатонаціональному регіоні, як Кавказ.
У проекті я пропонував підвищити статус Чеченської (тоді Чечено-Інгуської) АРСР до рівня союзної. Статус союзної пропонувався й для автономних республік Поволжя — Чувашії, Татарії, Башкирії. Але якщо останні, оточені областями з переважно етнічно російським населенням, задовольнилися статусом республік у складі РФ, то чеченці посміли проголосити власну незалежну Чеченську Республіку Ічкерія (до речі, незрозуміла така подвійна назва, адже Ічкерія — це й є Чечня мовою корінної, титульної нації).
Посміли — й поплатилися за це. Після двох кровопролитних воєн і вбивства визнаних національних лідерів Чечні Джохара Дудаєва та Аслана Масхадова Росія відновила свій суверенітет у бунтівній республіці. І колишнє керівництво України мовчки проковтнуло цю гірку пігулку. Бо воно не мало та й не бажало мати якусь подобу самостійної політики в рамках СНД. Не має її, на жаль, і Президент Віктор Ющенко. Наскільки мені відомо, в МЗС України немає навіть відділу чи управління в справах СНД.
Однак щодо автономій у складі Грузії Росія проводить політику подвійних стандартів: офіційно визнаючи територіальну цілісність держави, насправді всебічно підтримує сепаратистські рухи. Як, до речі, й у Придністров’ї та в українському Криму.
Я вже писав раніше, що нам необхідно не рефлексувати, не шукати судомно відповіді на зовнішньополітичні виклики Росії, а проводити наступальну зовнішню політику, особливо на Кавказі, де Україна, без сумніву, має свій національний інтерес. І це не тільки населена українцями Кубанщина. Це й кавказька нафта, й прямий вихід до туркменського газу. Про Кавказ як потенційну базу для українських енергоносіїв писав і відомий український письменник та публіцист Юрій Липа у своїх книгах «Розподіл Росії» (1941 р.) і «Чорноморська доктрина» (1940 р.). Аргументація Юрія Липи переважно стосується геополітичного суперництва України з Росією, однак його економічні міркування є досить проникливими. Якщо коротко, то він стверджує, що Україна й Росія належать до двох різних за своєю природою економічних просторів, особливо, коли йдеться про забезпечення енергією та сировиною.
