Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Про нашу глибинну ментальність

7 жовтня, 2000 - 00:00

Прочитав у 143 числі газети «День» інтерв’ю з Лілією Григорович і хотів би висловити своє зауваження з приводу такої деталі. «Можливо, найбільш постіндустріальним суспільством можна вважати японців з їхньою філософією, глибинною ментальністю, такою внутрішньою, що вони навіть і не збираються уніфікувати щось за зразком «як усі». І трохи раніше: «Ми її (політичну націю — авт.) формуємо на основі ментальної єдності, шукаючи українську мрію... Єдина помісна православна Церква — канва такої категорії, як українська політична нація». В останній цитаті, очевидно, йдеться про «звичайну» ментальність, а не «глибинну», як у японців. Мабуть, пані Григорович розуміє, що нація, здатна змінити «глибинну ментальність» протягом якихось тисячі років (988- 2000), — то дуже моторна нація. З такою динамічністю давно б годилося жити в умовах розвиненого капіталізму.

Пропоную охочим таку вправу. Виписати у стовпчик аргументи за впровадження в Україні української мови і поряд — аргументи, які зазвичай наводяться на користь російської мови, давши стовпчиком відповідні заголовки. Тепер, якщо в одержаній таким чином таблиці поміняти відповідно «українську мову» на «українську віру», а «російську мову» на «православну віру», то більше нічого там і не доведеться міняти. Аргументація однаковісінька! То в чому ж справа? Навіщо зупинятися на півдорозі?

Погоджуюсь iз пані Григорович — у нас дійсно дуже багата історія. Нам не треба, як американцям, вигадувати «підняття прапора зі сльозами на очах», чи то пак, легенду про перебування апостола Андрія на київських пагорбах. Своїх легенд вистачає, котрі дійсно йдуть iз глибин нашої душі і куди ніколи не сягне християнство. Бо із землею, на якій ми живемо, воно перебуває у такому ж співвідношенні, у якому перебувають «Маккавеї» і «Маковія».

Ніде правди діти, після багатовікової «християнізації» православ’я міцно вкорінилося в Україні. Але це тільки вкорінені звички, сутність наша не змінилася. І вона озивається, як тільки береш до рук збірник віршів Володимира Свідзинського або чуєш «Місячний оберіг», виконаний Іриною Шинкарук на фестивалі «Червона рута».

Не маю нічого проти біблійних оповідей. Вони такі ж повчальні, як і дзенські історії, наприклад. Вони такі ж цікаві, як і розповідь Клари Гудзик про обрання буддистського панчен-лами, коли в процесі обрання претендент повинен «впізнати» (лапки не мої — Клари Гудзик) свої речі з минулого життя. Але до чого тут наше повітря, наша вода, наша душа? Якщо вже використовувати православ’я як «канву» для «пошуків української мрії», то я, зі свого боку, пропоную використати для цього ще й російську мову. Міцнющий тандем утвориться!

«То не «глибинна ментальність», то в тобі болото з дна піднімається. Ніякої української віри немає, не було й не може бути. То все поганство, то все наше темне минуле», — застережливо піднімає пальчик ревнитель православ’я. «Ми ж у Європу йдемо, а вся Європа сповідує християнство», — докидає «поміркований» політик. І я вже погоджуюся з ними, але останньої миті внутрішнім зором бачу іронічну посмішку на губах одного з тих злощасних японців, про яких так невдало нагадала Лілія Григорович.

Нам є що згадати і є що відновити. Не така вже й темна наша дохристиянська історія, як твердить «людина-пальчик». Про це можна прочитати, наприклад, у Шилова. І якби навіть усе те було знищено, то чим для нас не приклад — відновлення євреями івриту майже з нічого? Але ж і знищено у нас було не все. В історичній пам’яті українців і досі живуть козаки-характерники. Адже це наші волхви-«недобитки». Нині наше, справжнє, повільно і помалу, але піднімається. «Мага Віра» Лева Силенка — можна говорити про недоліки цієї «Української Біблії» (а в якій релігії їх немає?). Але початок уже є.

Автор не закликає наступного ж дня після публікації знімати дзвони з церков і кидати їх у річки. На жаль, у Європу (дай, Боже, нашому теляті...) все ж таки доведеться входити християнською державою. Але відновлення своєї внутрішньої цілісності — це слід мати на увазі уже зараз. І, можливо, саме це і мала на увазі у своєму інтерв’ю Лілія Григорович? Може, вона, як послідовна націоналістка, і сама думає так, як я написав? А якщо не думає? На всякий випадок, прошу вважати цього листа не спробою полеміки, а спробою висвітлення деяких неясних місць в інтерв’ю з пані Григорович.

Євген ДРОБОТ, Харків
Газета: 
Рубрика: