У №224 «Дня» (3.12.2005) було надруковано відгук Ігоря ЛОСЄВА («Ідеологічна плутанина чи заангажованість? До питання про тероризм і методи ОУН») на публікацію Сергія ГУПАЛА «Не мир, але меч...» Чи були наявні елементи тероризму в методах ОУН?» (№204, 5.11.2005). Я досить уважно прочитав і публікацію, і відгук, тим більше, що ця тема має для мене «прикладне» значення стосовно моєї участі у проекті вільної енциклопедії «Вікіпедія» (http://uk.wikipedia.org/). Відповідно мені видалося доцільним зреагувати на обговорення (чи то пак полеміку (?)) в частині, головно, відгуку Ігоря Лосєва (надалі — «відгук»).
Перш за все доцільно визначитися з питанням, яке є, певною мірою, «технічним», але істотним. Йдеться про те, що у тексті відгуку використано термін «нацифікація» («…«нацифікацій» Польської держави, з масовим биттям і катуванням людей»). Я перевірив по російськомовному варіанту — теж «нацификация». Я не знаю, чи існує такий термін — «нацифікація» (сумніваюся, тому що ніколи його не зустрічав, на відміну від терміна «денацифікація»), але у будь-якому випадку маю вагомі підстави сумніватися у тому, чи він є адекватним до Польщі і тамтешньої (звичайно, і відповідного періоду у часі) політики щодо українців. Думаю, малася на увазі «пацифікація» (від лат. pacificatio — умиротворення, успокоєння. — Ред. ) — термін, який багато разів використовувався і у газеті «День» — див., наприклад, численні публікації щодо Юзефа Пілсудського (скажімо, «Епоха «Коменданта». Юзеф Пілсудський і «українське питання» Сергія Махуна (№224, 5.12.2002).
Тепер щодо самого відгуку. Перш за все я волів би розпочати виклад своєї реакції теж зі слів «Дуже дивне враження справляє» — тільки вже стосовно відгуку І. Лосєва. Зокрема, бажалося б більш-менш чіткого відокремлення викладення фактів («фактографії») від наративу (інтерпретації фактів), а наративу від емоцій (пафосу тощо), а емоції від кпинів щодо автора тексту («…допитливому журналісту» плюс «спритність рук» і аж до погрозливого «заангажованість» «відомими силами»), що був причиною відгуку. Тобто бажалося б, щоб відбувалося обговорення (дискусія тощо), яке б навіть не наближалося до полеміки (суперечки тощо), не кажучи вже про щось гірше.
У публікації С. Гупала була висловлена точку зору, що варто обговорити (в історичному плані) терористичну діяльність на теренах України. Що змістовного щодо такої доцільності висловив І. Лосєв? Видається, що нічого. Опосередковано І. Лосєв висловив таку сентенцію, що кожен, хто торкається цієї теми «льет воду на мельницу» (я не знаю відповідних українських «кліше») якихось «відомих» (кому?) «сил».
І. Лосєв зробив спробу робити твердження про мотиви тих, хто здійснював терористичні акції (чи, як тоді висловлювались, «політичні атентати»). Чи він дійсно як науковець вважає, що можна робити такі твердження, а не припущення (власні інтерпретації тощо)? Не тільки не будучи тими людьми, ніколи не спілкуючись з ними, та навіть не живучи у ті часи і в тих (чи подібних) умовах?
З іншого боку, навпаки, хотілося б, щоб І. Лосєв (знову ж, як науковець) повідомив про вагомі результати, отримані від терористичної діяльності (у той період, що був охоплений у публікації С. Гупала) для полегшення життя українців на теренах тодішньої Польщі. Якщо, звісно, такі результати були (скажімо, «Комендант» Пілсудський злякався чи став більш м’яким (?)). Адже слова «марні жертви українських націоналістів» не можуть, на мій погляд, не означати саме конкретного сумніву в позитивних результатах, і аж ніяк не означають твердження про те, що війна повинна бути гуманною, а саме це почав контратакувати І. Лосєв. Не менш дивним є «контратака» неіснуючого твердження, що будь-яке вбивство може бути гуманним.
Щодо «На жаль, автор не може сформулювати просте запитання: чи можна боротися зі злом, використовуючи насильство проти насильства, або не можна? Якщо не можна, тоді українцям потрібно було як стаду баранів покірно йти на бойню, лише покірливо звертаючи увагу своїх катів на те, що вони чинять недобре …», то це має два аспекти:
1). Про доцільність відповідати НЕнасильством на насильство — варто почитати про Махатму Ганді. Я не про те, що Ганді був абсолютно правим, я наразі лише про те, що існує і така точка зору. Звичайно, керівництво Польщі відрізнялося від керівництва Великої Британії, але … «менше з тим». Адже Ігор Лосєв словами «Насильство породжує насильство. Винятків з цього правила майже не буває» майже повторює слова М. Ганді, зокрема такі: «Якщо б усі користувалися правилом «око за око», то у світі давно б не було нікого, крім сліпих» (наводжу по пам’яті).
2). Аналізу (якщо то є дійсно аналіз) доцільності відповідати на «пацифікацію» (1930 р.!) замахом на Пєрацького (1934 р.!) повинен передувати аналіз того, що причиною «пацифікації» були терористичні акти членів УВО (Українська військова організація. — Ред. ).
Можна було б і далі деталізувати, але, здається, я досяг межі «розумному — достатньо».Лишень знову доцільно відзначити величезну (навіть страхітливу) масу нападів на особу С. Гупала, бо це (як приклад стилю вести дискусію) дуже неприємно. Абсолютно ні до чого було атакувати довірливість, начебто (та ще й «абсолютну»(?)) до «плодів «праведних» трудів оперативників МДБ», тому що не було висловлено ні найменшої такої довіри, ні навіть натяків на такі труди. Можна дуже багато ще перераховувати, але, думаю, і таких прикладів достатньо теж.
З повагою Павло ШЕВЕЛО, Київ
