У наше бурхливе сьогодення, в період передвиборних перегонів, коли антиукраїнські сили розхитують нашу молоду державу, під виглядом «федералізації» намагаються розірвати її на куски, не може бути байдужим кожен, хто вболіває за долю нашої рідної неньки України. За владу борються, вживають брудні технології.
Не треба забувати нашу трагічну історію.
Була велика, сильна унітарна держава — Київське князівство, що охоплювало територію від гір Карпат до річки Волги. Міжкнязівські чвари за владу призвели до розпаду на шість окремих князівств: Галицько- Волинське, Київське, Новгородське, Чернігівське, Московське і Володимирське. Ці невеликі й слабі князівства стали легкою здобиччю для східних азіатських і західних європейських завойовників.
За таким же сценарієм антидержавні сепаратисти під виглядом «федералізації» намагаються розірвати Україну на куски зі всіма негативними наслідками, що випливають через це.
Навіть у СРСР, де була стовідсоткова монополія єдиної правлячої партії — комуністичної, за владу теж боролись. Згадаймо, коли Микита Хрущов очолював і партію, й уряд, проти нього, його політики виступили троє державних діячів. На високому партійному форумі їх осудили як «антипартийную группу Маленкова, Кагановича, Молотова и примкнувшего к ним Шепилова».
В Україні існує і діє потужна антиукраїнська, антинаціональна, проросійська «п’ята колона».
Вживаючи військову термінологію, в грудні 2005 року була здійснена артпідготовка, а широкий наступ на уряд, iз «застосуванням газу», було здійснено в перший день пленарного засідання Верховної Ради в новому році, 10 січня, коли уряд Єханурова було відправлено у відставку. Це — перші дії Верховної Ради в новому амплуа, тобто після вступу в дію з 1 січня 2006 року змін до Конституції.
Вважаємо, що для України на період пострадянського перехідного часу саме президентська форма влади була б найпридатнішою, за умови, звичайно ж, щоб президентами були такі високі постаті, як Михайло Грушевський і Павло Скоропадський.
Керівники проросійських партій на окремих телеканалах і на шпальтах підвідомчих їм газет ображають Президента держави, принижують його гідність, за що можна було б звернутись і до суду. Разом з тим, у тих самих ЗМІ постійно і нав’язливо вихваляють опонентів Президента.
Пропаганда — велика впливова сила, і опоненти Президента користуються нею брутально.
Свого часу правителям Третього рейху завдяки пропаганді вдалося одурманити німецький народ.
Нам незрозуміло, чому ви, панове Президенте, відмовчуєтесь, не реагуєте, не розкриваєте підленькі наміри цих політиканів, які, не гребуючи нічим, намагаються створити вам негативний імідж? Просимо вас частіше спілкуватись з народом, використовуючи і телеканали, і національне радіо.
Прочитали «Спогади» гетьмана Павла Скоропадського, який 1918 року створив і протягом восьми місяців очолював Українську гетьманську державу, паралельно з Українською Народною Республікою Михайла Грушевського. Якби ці два політики тоді порозумілися, то, можливо, вже з 1918 року Україна як самостійна держава існувала.
Нижче наводимо один абзац зі спогадів Скоропадського, зміст якого і сьогодні актуальний: «Когда я стал Гетманом Украины, мне было 44 года. До этого я кадровый военный, генерал российской армии. Военные люди не знают всей этой гнусной закулисной политической игры, всех тех невидимых пружин, которые играют человечеством.
Только уже будучи Гетманом, я сумел разбираться во всех этих обыкновенных низменных хитросплетениях, где основной мотив — личная нажива, всевозможные интересы самого частного характера, причем обычно эту мерзость всегда облекают в красивые формы, как забота о народе, стремление провести честные демократические принципы, вопросы свободы и т.п.».
Влучно сказано, ніби про сучасних українських політиків. Такі ж мотиви — особисте збагачення. Турбота про народ — лицемірне жонглерство народом. Стосується це і народних депутатів Верховної Ради.
Відокремлення бізнесу від влади залишається лише добрими намірами. В новому складі Верховної Ради олігархів не зменшиться, причому «п’ята колонна» розраховує на значне представництво їх у майбутньому парламенті. Це дуже небезпечно для стабільності в державі після виборів.
Із 15 колишніх союзних республік, зараз незалежних держав, лише в Україні зберегли радянську приставку до депутатів парламенту — «народні».
Але в СРСР було зовсім інше суспільство, хоча в соціальному стані були не всі рівні, але не було і надбагатих, і надбідних. І роль депутатів парламенту була інша, вони закони не розробляли, а лише схвалювали їх на сесіях, голосуючи підняттям рук, звичайно ж, «єдіногласно». Закони готував уряд, погоджував з ЦК партії, й вони затверджувались президією Верховної Ради.
А вибори тільки називались «виборами», бо в бюлетені для голосування включали лише одного кандидата, рекомендованого відповідним парткомом. Тому, щоб надати депутату більшої значимості, солідності, їм і додали приставку — «народні».
Враховуючи вищезазначене, просимо вас, Вікторе Андрійовичу, ініціювати вилучення з Конституції не тільки пункту про недоторканність депутатів всіх рівнів, але й приставку «народні» до їхнього найменування.
Нам уже за вісімдесят років, тому не можемо не торкнутися такого пекучого питання, як Голодомор 1932—1933 років в Україні, бо ми є і свідками, і пережили це горе.
Хоча через 50 років було знято табу на Голодомор, однак лише після помаранчевої революції за вашою ініціативою і за вашої участі в 2005 році на державному рівні було відзначено 72 річчя цього штучно створеного комуно-сталінським режимом злочину. Велике вам спасибі за таку благородну, гуманну дію.
Комуністи, звичайно ж, всіляко намагаються применшити трагедію Голодомору, бо правда про нього негативно впливає на їхній імідж.
Як реакція на відзначення на державному рівні 72 річчяГолодомору, в газеті «Коммунист» (від 09.12.2005 р.) на всю шпальту надрукована стаття під заголовком: «Голод в Украине 1932—1933 гг. Кто виноват?» Не природа винувата, що в 1932 році вродило менше, ніж в 1931 році, не куркулі, які ховали хліб, бо вони вже в 1930 році були депортовані на Урал і в Сибір.
Відповідь однозначна — винувата влада, режим, і не треба словоблудства.
Останній розділ згаданої статті надруковано під таким підтекстом: «Так голод или голодомор?»
Нижче наводимо останній абзац цієї статті: «Голод 1932—1933 гг. — трагедия. И для Украины, и для России, и для Казахстана. Но это не дает оснований ни историкам, ни публицистам, ни писателям, ни государственным мужам подливать масло в огонь шовинистического пламени. Можно нечаянно поджечь и себе крылья».
Це вже майже погроза — мовчіть! Ні, не можна мовчати, бо навіть в державних, зараз розсекречених документах того часу говориться, що в Україні вимирали цілі села, які потім заселялися переселенцями з Росії, та що були навіть випадки людожерства.
Комуністам треба набратись мужності та покаятися за злочин своїх однопартійців, за мільйони убієнних голодом.
І на закінчення. Будучи кандидатом в Президенти України, ви обіцяли всіх бандитів посадити за грати, а ставши Президентом, говорили, що притягнете до відповідальності всіх головних фальсифікаторів президентських виборів. Та нічого цього не зробили, через що й потерпаєте. Ми вас за це не осуджуємо. Можливо, ви так зробили як віруюча людина. Тільки не будьте таким вже «добреньким», бо це може погано скінчитися.
Слава Україні!
Боже, Україну бережи.
