Стаття львівського журналіста Костянтина Мамлиги, опублікована у «Дні» № 97 і пропозиція редакції обговорити ряд питань, пов’язаних із журналістською діяльністю, викликали потік листів. Перший із них — також журналіста зі Львова Володимира Богдановського — був надрукований у № 100. Але бажання пополемізувати виявилося не тільки у журналістів, але й у політологів. Лист одного з них — киянина Костянтина Жолковського — ми подємо нижче.
«Чи чекає громадськість «підказок» від журналістів?» — запитував редакційний «пост скриптум», який супроводжував статтю львівського журналіста К. Мамлиги «Політика й політиканство» («День», № 91). Так, мабуть, чекають (окрім тих зарозумілих осіб, які самовпевнено вважають, що знають усе, про всіх і краще за всіх...). Потреба у «підказках» закономірна і випливає з природи людської діяльності. Людина — істота розумна, вона спочатку моделює у свідомості наступні кроки, а потім поводиться відповідним чином.
Щоб сформувати належну модель, потрібна докладна і різноманітна інформація. Та інформація, яку людина отримує протягом життя, концентрується у так званій інфологічній підсистемі її свідомості, з якої, як із своєрідного «дисплею», людина «зчитує» потрібну інформацію. Але інфологічна підсистема окремої людини містить обмежений обсяг інформації, і у більшості випадків виникає потреба в отриманні додаткової інформації із зовнішніх джерел, у тому числі від засобів масової інформації. Без цього людина, не маючи змоги приймати виважені рішення, приречена блукати навмання у напівтемряві. Ось чому людям завжди потрібна... ні, не «підказка» — ця мила супутниця наших незабутніх шкільних років нині трансформувалася у солідне, респектабельне «інформаційне забезпечення».
Постійна потреба в інформаційному забезпеченні надає ЗМІ можливість виступати у ролі «четвертої влади» (хоч К. Мамлига закликає «посперечатися» із тими, хто їх такими визнав). «Влада», як політологічна категорія, означає не що інше, як здатність, можливість впливати на поведінку людей, підпорядковувати, підкоряти своїй волі. Найважливіша інформація, найпривабливіші ідеї та гасла, які поширюють ЗМІ, не тільки впливають на формування громадської думки та настроїв мас, але й здатні владно спрямовувати їхню поведінку, мобілізувати на активні дії, що може мати відчутний суспільний резонанс, впливати на перебіг подій.
За часів Радянського Союзу навіть всевладне партійно-державне керівництво під тиском громадськості та злагодженого ансамблю ЗМІ, заспівувачем якого виступав очолюваний С. Залигіним «Новый мир», змушене було відмовитися від авантюристичних намірів примусити річки Сибіру текти у зворотному напрямку. У часи перебудови українські ЗМІ активно сприяли припиненню спорудження атомної станції у Криму. Тривожна інформація про серпневі події 1991 року у Москві остаточно переконала широку громадськість та політичну еліту України у необхідності негайного проголошення незалежності, «виходячи, — як зазначалося в історичному Акті від 24 серпня 1991 р., — із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку із державним переворотом в СРСР».
Щоправда, ЗМІ не завжди демонструють таку силу впливу. Так, їхні численні виступи проти спотворення архітектури центру нашої столиці «не були почуті» батьками міста. Так сталося, можливо, через те, що ці виступи не збудили достатньою мірою громадську думку, не викликали ніяких масових протестних акцій. А без масової підтримки спалахи журналістської активності не досягають бажаного ефекту. Не можна забувати про важливі відмінності «четвертої влади» від інших її гілок: і законодавча, і виконавча, і судова влада для досягнення мети можуть вдатися до примусових заходів, використовують авторитет сили, а ЗМІ, не маючи ніяких силових важелів, опираються лише на силу авторитету (видання, радіо- чи телепрограми, журналістів).
Авторитет цей здобувається чіткою, принциповою позицією, її відповідністю інтересам мас. Сама журналістика (у цьому К. Мамлига неправий) не є засобом масової інформації, але, як найважливіший компонент усіх ЗМІ, саме вона визначає їхню позицію, її привабливість, популярність, дієвість. На перше запитання: «Чи має право журналіст на вираження власної позиції... чи повинен бути лише «дзеркалом» процесів, що відбуваються у країні?» — непросто дати однозначну відповідь. Безперечно, і «дзеркало» потрібне, та бути «лише дзеркалом» журналіст не повинен, бо просте дзеркальне відображення дійсності задовольняє лише буденні інформаційні потреби читача, слухача, глядача, але не впливає на серця та душі людей, не спонукає їх до активних дій. Журналіст не може залишатися стороннім спостерігачем, він не лише має право, але й зобов’язаний виражати (та відстоювати!) власну позицію, пильно вдивляючись у навколишні реалії, із снайперською влучністю виявляти всі негаразди та їхніх винуватців, у разі потреби — бити на сполох!
Не можна не підтримати заперечень шановного львівського колеги проти спроб штучного протиставлення, відокремлення суто «репортерського» подання фактів від коментарів до них. Журналістика охоплює весь спектр жанрів: від солідного теоретичного матеріалу — до стислої інформації. Втім, навіть якщо інформація про факт не супроводжується коментарем, вона може нести вагоме змістовне навантаження. Уже самим фактом оприлюднення факт (пробачте за не дуже вдалий каламбур) виконує неабияку роботу: привертає увагу до події, попереджає, застерігає. Те, що з безмежного океану фактів виокремлений саме той, що публікується: чи то про ціну, за яку продано акції «Росави», чи то про несподівану відставку відомої особи, чи то ще про щось цікаве, — свідчить про небайдужість журналіста, гостроту його професійного зору. Потім уже можуть бути розгорнуті коментарі «з приводу...», полемічні дуелі, але особливо важливо своєчасно побачити та позначити проблему!
Непросто відповісти й на запитання про пріоритетну функцію ЗМІ. За якими ознаками, критеріями будувати ієрархію цих функцій? І чи завжди це слід робити? Як на мене, це запитання дещо нагадує те, яке дорослі чомусь полюбляють ставити дітлахам: «Кого ти більше любиш: мамусю чи татуся?» Хотілося б почути, що на таке питання відповів би сам «інтерв’юер»? Але діти, як відомо, бувають мудрішими за нас, дорослих, наприклад, онука моїх друзів, хитрувато примруживши оченята, відповіла: «І своїх бабусь та дідусів я так само люблю!» Це до того, що є такі явища, які не вкладаються у традиційні ієрархічні схеми.
Різні функції ЗМІ можна розглядати окремо при теоретичному аналізі, доцільно докладно знайомити з кожною із них у процесі навчання студентів журфаку. Але у реальному житті вони практично неподільні, і вся діяльність ЗМІ — це єдиний інтегральний процес, у ході якого паралельно (а не послідовно) вирішується цілий комплекс завдань, реалізуються усі функції. Визнання окремих функцій «пріоритетними», а інших, так би мовити, «непершорядними» порушило б цілісність цього процесу, викликало б його загальне гальмування. Чи можна, скажімо, реалізовувати як пріоритетну функцію соціалізації (окремої особи, якоїсь спільноти, суспільного прошарку), розглядаючи водночас як «непершорядні» формування громадянськості та культури (у тому числі політичної) населення, не вдосконалюючи функції інформування та аксеологічну, оціночно-порівняльну? Або чи можна уявити собі «пріоритетне» удосконалення функції контролю поза таким же ставленням до функцій соціалізації, формування громадянськості та ряду інших?
Усі ці міркування не виключають, а, навпаки, передбачають, що й окремі матеріали, й такі акції, як дискусії, публікація тематичних добірок і т. ін. можуть і повинні мати цільову функціональну спрямованість, але коли йдеться про стратегію засобів масової інформації, слід віддавати перевагу інтегральному підходові.
