Ми розуміємо, що духовному і національному відродженню, формуванню державницької свідомості й гордості не в останню чергу сприяють ще з дитинства образотворче мистецтво, розвиток мовлення, особливо початкова освіта. Нас тішить, що для досягнення цієї мети в Україні започатковано і регулярно виходить часопис «Початкова освіта» — перша всеукраїнська газета для першого вчителя — за сприяння Національної академії педагогічних наук.
Урешті-решт, ми далеко не перші педагоги української дітвори. Однак, взявши у руки цю газету (№21—22 за червень 2010 року), були шоковані наскрізною статтею «Образотворче мистецтво і розвиток мовлення» Надії Попович — вчительки початкових класів ліцею «Гранд» м. Києва.
У статті після належного вступу під епіграфом від мудрого Сократа «Хто володіє словом, той володіє світом» шановна пані вчителька рішуче переходить до конкретних викладок, аби «розвивати у дітей уміння спостерігати навколишнє життя, робити висновки і узагальнення, бачити і розуміти прекрасне». Звичайно, далі слушно і повчально стверджується, що «основними методичними прийомами роботи є бесіда і розповідь вчителя».
Тут, як кажуть, і починаються педагогічні дива. Важко уявити уміння і красномовство вчителя в контексті наведених у вступі застережень В. Сухомлинського, що «словом можна створити красу душі, а можна спотворити її», коли далі в освітянських рекомендаціях майже відсутні художники твоєї Батьківщини, немає картин рідного навколишнього середовища. З 24-х позицій плану ознайомлення учнів з художніми творами українським митцям належать хіба дві.
Вкрай неприємне враження справляє не лише такий підбір художніх творів для учнів четвертого класу на уроках саме з української мови, на думку мимовільно спадає, що авторка методичної розробки ніколи не була в Національному художньому музеї України. Хіба це він зображений на другій сторінці газети, а не Музей російського мистецтва?
Нічого не маємо проти Шишкіна, Васнецова та інших відомих російських митців, але їхнє абсолютне домінування в рекомендованому списку для спілкування з учнями, ознайомлення їх з образотворчим мистецтвом і розвитком українського мовлення на базі явно обмеженої кількості вітчизняних творів визначних майстрів — не сприяє, даруйте, досягненню задекларованої у вступі мети, у т. ч. плеканню патріотичних почувань дітей. Разом з тим вважаємо цілком доречним залучення до авторського списку картин Рєпіна та Куїнджі з української тематики.
Водночас нічим і ніким не можна надолужити відсутність у методиці цілої низки славетних художників України та широко відомих їхніх творів. Передовсім чи не можна було з-посеред них вибрати такі: Т. Шевченко — «Селянська родина», В. Штернберг — «Пастушок», К. Трутовський — «Весільний викуп», «Білять полотно», Л. Жемчужніков — «Кобзар на шляху», М. Пимоненко — «Портрет доньки», «Перед грозою», Ф. Красицький — «Гість із Запоріжжя», І. Макушенко — «В гостях у бабусі», К. Костанді — «Хлопчик і гуси», «Бузок», І. Їжакевич — «Мені тринадцятий минало...», «Мама йде», В. Тропінін — «Українець», О. Мурашко — «Дівчина з собакою», «Похорони кошового», М. Івасюк — «Мати», «В’їзд Б. Хмельницького в Київ», С. Васильківський — «Козача левада», «Козаки в степу», І. Труш — «Сільський хлопчина на подвір’ї», «Захід сонця в лісі», «Гуцулка з дитиною», В. Орловський — «Жнива», О. Новаківський — «Пробудження», «Коляда», «Наука», М. Сосенко — «Хлопці на плоті», М. Самокиш — «Бій М. Кривоноса з Я. Вишневецьким», Ф. Кричевський — «Наречена», «Хлопчик з пташкою», «Три віки», Я. Пстрак — «Гуцулка зі свічкою», Т. Яблонська — «Хліб», «Літо», А. Монастирський — «Дівчинка», «Козак», «Гірський потік», Г. Нарбут — «Еней з військом», серія «Українська абетка», О. Кульчицька — «Діти на леваді», О. Архипенко — «Портрет Шевченка». «Жінка, яка зачісується», М. Башкірцева — «В студії», П. Холодний — «Казка про дівчину і паву», І. Кавалерідзе — пам’ятник княгині Ользі, І. Григор’юк — «У той час мені було десять років», Л. Левицький — «Хлопчик з іграшкою», С. Божій — «Дитинство», Й. Бокшай — «Ліс над річкою», В. Савін — «Кармелюк», О. Шатківський — «Пасіка».
Може, досить — всіх достойників не перелічити, треба ж «відпочити» і не лише на «Відпочинку після бою» Ю. Непринцева, якому «Початкова освіта» разом з Тьоркіним у віршах О. Твардовського відводить понад шість(?) сторінок. Нашу ж велику увагу переліку картин, де українські народні герої «біля Тьоркіна» могли б зайняти достойне місце, ми приділили лише тому, що нас турбують два моменти: а) формування особистостей на індивідуальному рівні, що починається у сім’ї, в школі; б) збереження та розвиток національної ідентичності українського народу не де-небудь, а на його обітованій землі та у власному інформаційному просторі... У нас немає ні неоімперських реваншистських амбіцій, ні шовіністичних чи ксенофобських почувань.
В Україні титульна нація не може гордитися картиною про завоювання Сибіру Єрмаком. Однак, на жаль, українські митці досі не спромоглися на широке знаково-історичне полотно, яке віддзеркалювало б злочинне виселення українців до Сибіру, анексію Київської метрополії чи заселення нашими сусідами опустілих хат після геноцидного Голодомору у 1930-х роках. Звісно, нема нічого більш ефективного в підміні пам’яті нації, ніж зміна її корінної етнічної основи. Розмита національна ідентичність применшує середовищноспроможність народу, яку вже віддавна за кордоном вивчає стосовно екології нова наукова галузь — середовищезнавство (інвайронментологія).
Адже є показники конкурентоспроможності вітчизняної економіки, її товарів, пропонується вивчати середовище як екологічний чинник. Але нас чомусь зовсім не турбують суспільні — духовно-інтелектуальні, інформаційно-мовні, релігійні та інші критерії середовищноспроможністі нації. Цей інтеграційний індикатор — доленосний для суверенного розвитку народу, бо відображає здатність громади (соціуму) бути націєтворчим середовищем (простором, джерелом, тлом) не лише в економічному, технологічному, екологічному плані, а й у духовно-інтелектуальному, мовно-інформаційному, етнічно-культурному, демографічно-ментальному, політично-патріотичному аспектах відтворення (чи відродження після колоніальної денаціоналізації) людини, її сім’ї, системи освіти, науки, релігії, історичної пам’яті і таке інше. Окупація пам’яті народу, руйнація геном (наголос на «о») живих створінь негативно впливають не тільки на спілкування людини з навколишньою природою в системі сталого розвитку, тобто на збереження та передачу наступним поколінням успадкованого, а й на здатність нації бути в авангарді нових науково-технічних здобутків, спроможності продукувати модерні інформаційні технології і програми для потужних комп’ютерів, формувати нові прояви ментальної і креативної суспільно-корисної поведінки. Зрештою, набути стану, за якого вільним українцям в наступних поколіннях можна буде позбутися постімперського синдрому, почуття меншовартості та прогинання перед «старшим» нібито братом.
Правильний підбір ілюстративного матеріалу, передовсім на уроках з української мови, мусить всіляко сприяти підвищенню середовищноспроможності нації у різних напрямках — мовно-інформаційному, духовно-інтелектуальному і в не останню чергу — освітньо-патріотичному, націєтворчому. До введеного складного словосполучення «середовищноспроможність нації» маємо ставитися з розумінням і адекватно, аби не стати меншиною на «своїй, нібито не чужій землі». Саме початкова школа є тим фундаментом і наскрізним елементом, який формує і особистісні якості індивідуума, і, з другого боку, — ідентичність нації як суверена майбуття України.
Степан ВОВКАНИЧ, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України
Сергій ЦАПОК, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України
Антоніна ВАВРИК, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту регіональних досліджень НАН України
