У статті «Проект для Президента» («День» від 8 лютого ц.р.) Володимир Співаковський пропонує збудувати «наймогутніший у світі суперсучасний Комп’ютерний Центр. Зі скла та металу». І каже, що це буде «початок розквіту». Я не знаю, чи він пропонував це всерйоз. На перший погляд, ідея абсурдна. У самій публікації є кілька натяків на її несерйозність — вона ставиться на один щабель із будівництвом пірамід (у той же час на малюнку Анатолія Казанського, який супроводжує текст, піраміду руйнують, а не будують...)
Проте багато читачів не сприйняли ідею як жарт. Вона отримала схвальні відгуки в рубриці «Топ «Дня». Можливо, це тому, що нам так хочеться якогось чарівного рецепту — збудували щось велике і отримали результат, який «аж перехоплює подих». Але, може, й тому, що десь там сховане раціональне зерно. Ідея «технополісу», «соціополісу» чи як хто це ще хоче назвати, може бути непоганою.
Ми знаємо, що футбольний клуб «Мілан» погодився заплатити за Андрія Шевченка більше грошей, ніж «Динамо» будь-коли за нього заплатило б. Ми знаємо, що американські фірми погоджуються платити українському програмістові більше, ніж вітчизняні роботодавці. Чому? Якби Андрій чи програміст не збільшували свою продуктивність внаслідок зміни місця роботи, новий роботодавець не міг би їх перекупити — будь-яка його пропозиція не може бути більшою за суму, яку поточний роботодавець погодиться викласти для їхнього утримання. Їхня продуктивність зростає (незважаючи на незмінну кваліфікацію) із зміною місця роботи саме тому, що вони колективні гравці — результат залежить не лише від їхніх особистих зусиль, але й від якості партнерів. Така ситуація дуже характерна для найбільш складних проектів. Концентрація зусиль у «соціополісі» може бути дуже важливою.
Це також означає, що найкращі спеціалісти в будь-якій галузі найбільш цінні саме там, де ця галузь уже найбільш успішна. Італійські та іспанські футбольні клуби завжди виграють цінове змагання за таланти у «Динамо», «Спарти» чи «Легії». Фірми Силіконової долини завжди виграють цінове змагання за таланти у фірми «Придубіївка Net». Якщо ми хочемо створити якийсь новий «світовий центр» в Україні, він повинен бути саме НОВИМ — зайняти нішу, яка ще ніким не зайнята. Ідея про те, що він повинен спеціалізуватися в чомусь, у чому інші вже стали лідерами, — рецепт для невдачі.
Проте, як ми можемо визначити цю нову галузь? Як ми можемо вирішити, що саме обрати для «прориву»? Чесна відповідь — ми не можемо. Якби така галузь докладання зусиль була вже відомою, хтось уже почав би ті зусилля докладати задовго до обговорення в газеті. Справжні відкриття тому й відкриття, що ми не знаємо про їхню суть та застосування заздалегідь. На початку створення Силіконової долини як осередку передових технологій ніхто не знав, що вона буде такою успішною. Звісно, коли успіх став очевидним, тисячі експертів розмірковують над його джерелами. Але долина унікальна, і ці тисячі найшанованіших експертів не можуть запропонувати рецепт повторення успіху.
Рецепти для «випереджа льного» розвитку не слід шукати у Президента. Або у Верховної Ради. Або у вчених економістів, соціологів чи «соціополісологів». Влада (чи в особі Президента, чи будь-кого іншого) не може бути джерелом науково-технічної революції. Так само вона не може покращити гру Шевченка чи вправність програміста. І марно від неї цього вимагати. Вона повинна створювати умови, точніше, не створювати перешкод. У тому числі, не відбирати у суспільства цінні ресурси з метою реалізації утопічних «глобальних» проектів, від яких у когось перехоплює подих. Той, хто стверджує, що будівництво пірамід було благом для єгипетського люду, повинен уявити себе на місці пересічного єгиптянина, який штовхає величезну брилу під батогом наглядача. У той час, коли його господарство занепадає тому, що нікому збирати врожай.
