Один з найтепліших спогадів дитинства — демонстрації, присвячені трьом найвідомішим радянським святам: 1 та 9 травня, а також 7 листопада. Ми, дітлахи 80-х, не надто задумувалися про сутність цих знаменних подій, навіть не намагаючись себе втомлювати аналізом результатів, які мали відповідно «Велика Жовтнева революція» та перемога радянського народу над фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні.
Ми були дітьми, тому просто насолоджувалися можливістю показати себе в усій красі серед різнобарвного усміхненого люду, який залюбки брав участь у шикуваннях та різного роду комуністичних заходах. Щиро раділи рішенню директора школи довірити нести прапор однієї з братніх республік чи виступити з трибуни перед кількатисячним натовпом із заздалегідь відшліфованою промовою від імені піонерської дружини чи комсомольської організації. Найтеплішим же спогадом, який залишився з тих часів, є лозунги…
— Слава Радянському Союзу!!! — вигукував перший секретар райкому партії.
— Ура! Ура! Ура-а-а!!! — відповідали колони.
— За мир в усьому світі!!! — продовжував ведучий.
— Ура! Ура! Ура!!! — підхоплювали люди.
— Хай квітне Радянська Україна!!! — виголошував хтось із керівників району.
— Ура! Ура! Ура-а-а!!! — відповідав натовп…
Минув той час, змінилися люди, відійшли в небуття комуністичні традиції, на зміну старим лозунгам прийшли нові.
«Будьмо!» — настирливо закликала нещодавно з рекламних щитів одна iз партій, яка без жодних на те підстав претендувала на всенародну любов.
«Потрібні зміни!» — намагалася докричатися до виборців інша, не уявляючи, які і нащо, а проголошуючи це лише заради оригінальності.
«Наша мета — 2002!» — постановили функціонери від футболу, які не збираються вдарити палець об палець для досягнення тієї такої жаданої мети.
«Купуйте українське!» — закликають інші, тихо топлячи українського підприємця, який виробляє те українське. Нарешті, нікуди не подінешся від «Маємо те, що маємо», що засіло глибоко в серці. Іронія долі — слова, сказані людиною, яка дала шанс Україні нарешті стати повноцінною державою, визначили моральне лице суспільства на найближчі десятиліття. Останнім часом стало гарним тоном списувати всі негаразди на когось — політичного суперника, погоду, розбалансованість.
Чорнобиль, Захід, менталітет, Схід… Маємо те, що маємо…
Усе зрозуміло, але яка апатія, зневіра…
Декілька разів намагався ставити відомим ученим, політикам, дипломатам, військовим з різних розвинених країн світу просте запитання: «Як вам удалося досягти такого рівня патріотизму та гідності народу?»
Як правило, наступала незвична тиша… потім: «Гм…ну…» і якісь прості, пусті, очевидні пояснення. Спочатку здавалося, що співрозмовники або не хочуть розкривати певні таємниці, або не вміють висловити свої думки, або не вважають за необхідне говорити про такі святі речі з представником країни з «сірої зони»… Але раптом зрозумів: вони не мають відповіді. Сутність не в лозунгах, скільки б ти їх не плодив. Безперечно, вони накладають відбиток, який часто не можна стерти роками — проголосив хтось занадто відомий: «Маємо те, що маємо» і сотні чиновників найвищого рангу підхопили, впевнено списуючи свою нездарність «на дідька».
А що ж тоді? Може, програми? Затверджені заходи? Ні, не можуть бути визначальними ані лозунги, ані подібні їм за суттю декларативні документи, навіть затверджені найвищим політичним керівництвом держави. Достатньо ми їх мали, але хто про них пам’ятає? Намагаючись самостійно знайти відповідь на своє запитання, проаналізував безліч розмов із західняками, сотні найбільш відомих фільмів, романів, опер тощо…
Зрозумів єдине — відповідь у послідовності. У наслідуванні та удосконаленні традицій. У шануванні здобутого та відстоюванні найпростішого, що є святим, нещадному відторгненні того, що зраджує загальну лінію на прогресування. Відповідь — у повазі до себе, до ближнього, Суспільства, держави та світу.
Американцям знадобилося близько 200 років для того, щоб стати оплотом світової демократії, французам — набагато більше, щоб стати душею Європи, голландцям — 50 років для здобуття символу толерантності в бурхливому сузір’ї європейських протиріч. Росія за тисячолітню історію спромоглася лише на те, щоб остаточно втратити опору під імперськими ногами, але спорадично намагається її знову намацати. Падає, знову встає, падає і, впевнений, нарешті підніметься, як легендарний колос, бо прагне до цього кожною клітинкою організму свого, поки ще хворого, Суспільства.
Як свідчить історія, хто намагається досягти — той досягає. Ататюрк, до речі, довів це класично на прикладі нашого чорноморського сусіди.
Україна… Що можна сказати про Україну, країну, яка ніколи не мала істинних геніїв. Жодного державника на кшталт генерала де Голля, Кеннеді чи Джавахарлала Неру.
Був Богдан, гарний вояка, але який же слабкий державник та провидець. Був Винниченко, але як же пізно він зрозумів, що Україна — то не губернія, а країна. Були й інші, але хто їх пам’ятає… Жодного періоду історії, який би піддавався логічному осмисленню та закінчувався піднесенням. Жодного ідеалу, який би не викликав критики… Невже жодного? А як же лозунги?
Для когось спогади про них є «бальзамом на душу», для інших — втраченими надіями, для решти — уявлення про слова, які давно стали порожніми…
Маємо те, що маємо… Як же гірко — знову цей лозунг. Ні, він є помилковим, то не лозунг, а символ невдачі…
Українці, ви великий народ, повірте. Адже всього лише якихось 350 років тому ваші армії примушували тремтіти наймогутніших правителів Європи. Ваші письменники та філософи, а останнім часом і спортсмени, примушують привітно усміхатися інтелігентних людей із більшості країн світу при згадці їхніх імен. Мабуть, не знайдеться людини в світі, яка б не згадала прізвища Шевченка як символу України. Ваші ракети виводять супутники в космос. Ваші поля найродючіші в світі. Ви найпрацьовитіші та найвинахідливіші робітники в Європі. Ваші умільці можуть «обіграти» визнаних промислових гігантів. Ви … думаю, самі знаєте, хто ви...
Але перш за все — здорове Суспільство, не хворе.
То чого ж не вистачає? Коли вже цей клятий лозунг перестане стояти на заваді народженню справжньої України?
Ідеології йдуть у небуття, політики втрачають авторитет, старі правителі поступаються своїм місцем молоді. Що ж залишається? Суспільство. Лише воно є тим чинником, який визначає реальну міць та гідність держави. Лише воно народжує справжніх лідерів. Лише воно відторгає нечисть, яка стоїть на заваді прогресу, як це трапилося нещодавно в славетній, але наразі безсилій Югославії.
Українці, вірю в те, що ви маєте гідне Суспільство, яке відторгне хибні лозунги, не чекатиме нових програм чи інструкцій. Ви — Суспільство, яке будує державу з назвою Україна, державу, яка займе невдовзі гідне місце в сім’ї народів і буде повноцінно крокувати по сторінках історії як самодостатній організм. Ви — та родзинка Європи, яка ось-ось дійсно стане її інтелектуальним серцем, а не сумнівно черствою сюрреальною перемичкою між колишньої імперією Східною та цивілізацією європейською, між минулим та майбутнім, між прогресом та небуттям.
Так вперед же, Україно, народжуй нарешті справжнього лідера, не думай про те, що ти і що тобі треба. Головне — ти є, вперед до прогресу! До праці! Усі разом, кожен на своєму місці. Ой. Що це я, знову як лозунг… Звички, все звички. Та нічого, то пройде, пішов працювати.
