Йдеться про Львів. Про будинок на Короленка 1-а. До Другої світової війни тут був польський кінотеатр. Потім, уже в роки української незалежності, двадцять сім років існував російський культурний центр. Коли Росія окупувала Крим і частину Донбасу, львів’яни почали схилятися до думки, що в часи повної заборони всього українського в Росії цей культурний центр не є аж настільки важливим. Тому було прийняте єдино правильне (враховуючи реалії війни) рішення: віддати це приміщення для потреб бійців та ветеранів. У жовтні 2018 року львів’яни урочисто відкрили перший в Україні Будинок воїна.
***
Львів давно вже перетворився на спокійне і цілком толерантне українське місто, яке хоч і служить еталоном українськості, але вже не кличе щораз Україну до бою — як це було, скажімо, у 1989-1991 роках. Тепер все набагато прозаїчніше. Що Львів, що Хмельницький, що Вінниця... Не так вже й легко помітити різницю. І лише відкриття Будинку воїна на Короленка трішки нагадало про давнє ідеологічне лідерство міста Лева. Керує новим закладом колишній десантник, «кіборг» Олег Височанський. До речі, географ за освітою, тому розуміє роль контактів людей із різних регіонів. Схоже, що в найближчі роки важко буде організувати щось подібне в інших містах. Хоча пробують наслідувати львів’ян мешканці Рівного та Чернігова. Але там ще потрібен час... А тут люди вже щось збирають і несуть воїнам. Зокрема, йдеться про книжки та пресу.
***
Ще не відомо, чи буде все це розбиратися ветеранами по домівках, чи варто все концентрувати в бібліотеці. Важливо, щоб не було формалізму, а ось обмін думками та ідеями повинен бути постійно! Особливо стосовно війни та способів повернення територій.
Тому я прихопив з собою поетичну збірочку «Небо в окопах» — авторства Олени Іськової— Миклащук. А ще кілька цікавих статей. Зокрема: «Війна має бути головною новиною щодня» («День» від 6.03.2020). Там надрукована цікава розмова з воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною. І ще одна важлива для обговорення в суспільстві тема: «Люди, як равлики, згортаються у власні світи. Де шукати ліки від суспільного «авітамінозу» — поради військового капелана Андрія Зелінського) («День» від 13.03.2020). Були й інші матеріали, де розповідалося про героїв українського Донбасу Олега Галазюка та Ірину Довгань. Олега бойовики жорстоко били, загорнувши в український прапор, а фото з пані Іриною, яку знавісніла сепаратистка б’є ногами в центрі Донецька, вже встигло облетіти весь світ. Можливо, ці герої колись завітають до Львова, і тоді з ними зможуть зустрітися патріоти міста.
Свого часу учасники АТО багато сперечалися стосовно напрямку діяльності Будинку воїна. Була думка, що варто зробити з нього музей останньої війни. Але о мені найбільше сподобався погляд Андрія Ляховича: «Цільовою аудиторією Будинку воїна, на мою думку, мають бути усі категорії українців — від малого до старого. Йдеться не лише про простір для військових. Мовиться про зв’язок поколінь, виховання дітей...» Краще не скажеш.
Колишній десантник Віталій Любенко гарно характеризує Олега Височанського: «Він прекрасний командир і воїн, добра та щира людина. Може керувати цілим підрозділом. Нині він пробує себе в ролі керівника Будинку воїна. Гадаю, що вона йому під силу, бо він «багатозадачний», може робити все».
Мабуть, це закономірно, коли кожен, хто контактує з цією новою львівською інституцією, мимоволі прагне внести щось своє. Якщо Андрій Ляхович говорив про зв’язок поколінь, то я додам від себе: а зв’язок регіонів хіба є другорядною справою? Адже й війна стала наслідком суттєвих регіональних ідеологічних «перекосів». Львів це одне, Черкаси — інше, а Донецьк і Севастополь усі роки нашої незалежності були на особливому рахунку. Існували, як щось апріорі «відрубне» і майже непідконтрольне... І щоб тепер не втратити решту зросійщених територій, ними треба системно займатися. Тому у львівському Будинку воїна тепер постійно будуть газети з цих регіонів. Дуже повчальною для ветеранів буде стаття «Одеса-мама»: місто українських надій і парадоксів» («Чорноморські новини» від 12.05.2018). Це інтерв’ю з одеським науковцем, істориком Олександром Музичком. Добре знаючи реалії нинішнього Донбасу, наші воїни могли б порівнювати і аналізувати. А також давати поради стосовно патріотичного виховання в Одесі.
Замітка «Чорноморка» — наша зброя і наш оберіг» теж багато розповість про стан української преси в Причорномор’ї. В «Собеседнике Измаила» від 20.02.2020 розповідається про місцевий військово-морський ліцей. В газеті «Бессарабія» привертає увагу стаття «Оксана Левкова: Ізмаїл — місто життєствердне. Навіть якщо в це не вірять мої друзі». Додам від себе, що Оксана — киянка, яка ґрунтовно займається «наведенням мостів» до Придунайського краю. А ось книжечки просвітян Чорноморська, зокрема брошури Леонтія Павлюка «День добра» та «Як відродити українську мову». Львів’янам та мешканцям області цікаво буде ознайомитися з баченням патріотів Одещини.
Є література не лише про війну. Ось книжка «Толерантность религий и цивилизаций» (погляди турецького філософа Фетхуллаха Гюлена) та «Голос мудрості» авторства колишнього морського офіцера, севастопольця (і водночас галичанина за місцем народження) Михайла Галунки. Який, з огляду на вік, залишився під окупацією. В обох книгах про важливість збереження миру та про мирне співіснування держав, народів та релігій...
