Коли мої діти в Іспанії 2007 року стали скаутами, я дізналася девіз цієї організації, який мені дуже сподобався: «Залишити цей світ кращим, ніж він був тоді, коли ти в нього прийшов». Кожного року в підвалі однієї церкви в Ов’єдо на початку навчального року збиралися скаути, монітори, батьки, щоб почати ще один рік цікавого життя. На цій зустрічі надавалося слово й батькам також. Коли слово надавали мені, я дякувала за те, що іспанці дали так багато тепла моїм дітям, і також висловлювала захоплення тим, як іспанці вміють допомагати ближньому.
І правда, чим більше я спілкувалася з іспанцями, тим більше захоплювалась ними. Наприклад, мій колега розповів, що його сестра постійно бере на вихідні, на канікули хлопчика з ромської неблагополучної сім’ї, який тимчасово жив під опікою держави. Я подумала, чи можливе таке в Україні?
Друга моя колега знайшла на вулиці покалічену кішку з вибитим оком, яку потрібно було оперувати. Ветеринари оцінили операцію у шістсот євро. Це була дуже велика сума для жінки, втім колеги по роботі допомогли зібрати її.
Для того, щоб допомагати нелегалам вивчити мову, знайти своє місце в Іспанії, оформити документи, розподілити продукти незаможним емігрантам, дати уживаний одяг, безкоштовну юридичну консультацію, група іспанців об’єдналася, зробила внески грошей і заснувала недержавну організацію Asturias acoge. Ця організація вже існує понад п’ятнадцять років, та через брак грошей вже кілька разів була на межі закриття, але поки що тримається.
Одна моя колежанка вже має в хаті трьох врятованих псів — хортів. Виявляється, на півдні Іспанії щороку мисливці після мисливського сезону викидають на вулицю сотні хортів, тому що з віком хорти втрачають швидкість і не можуть переслідувати здобич. В Іспанії, як і скрізь, є виродки, які вбивають цих благородних псів. І тому жалісливі іспанці постійно шукають родини, які б «усиновили» собі хорта. (У Іспанії для всиновлення дітей і тварин вживається одне й те саме слово adoptar).
Ще один мій колега щомісяця переказує 90 євро для хлопчика в Перу і для школи цього хлопчика, щоб там була питна вода. Це в Іспанії називається apadrinar, тобто виконувати якісь батьківські функції.
У багатьох колективах є люди, які організовують збір кришечок від пластикових пляшок, щоб допомогти якійсь хворій дитині.
Мені довелося працювати в кількох медичних закладах. Коли я дізналася про те, що українським госпіталям потрібні ліки, звернулася до моїх знайомих медичних працівників по допомогу. В іспанців є така мила традиція: коли після закінчення курсу лікування або після смерті хворого залишаються ліки, їх повертають лікарям, щоб ті у свою чергу дали ці ліки іншим хворим. І ось частину з цих повернутих ліків почали давати мені, щоб я відправляла їх до українських госпіталів.
Іспанія вже кілька років поспіль посідає перше місце у світі у даруванні органів у разі наглої смерті, тобто або сама людина лишає за життя заповіт, що у випадку трагічної смерті її органи передати хворим людям, або родичі в перші найболючіші хвилини після смерті близької людини приймають рішення подарувати якійсь невідомій людині шанс на життя.
І хочу сказати, що ніхто такі факти доброчинності не рекламує. Про це дізнаєшся випадково, вже після тривалого знайомства. І коли бачиш, що вся громада пронизана численними ниточками добрих справ, з’являється відчуття, що ти живеш у дуже людяному суспільстві. І бачиш — скільки людей знаходять для себе якусь стежинку, на якій допомагають людству. Це, здається, звучить пафосно, але я бачу це саме таким чином.
Коли в Україні був другий Майдан, мені довелось кілька разів спілкуватися з читачами газети La Nueva Espana. Іспанців цікавило, що відбувається в Україні. Їм хотілося почути інформацію з перших вуст. І цього разу я вже розповідала іспанцям про ту хвилю доброчинності, взаємної підтримки, жертовності, яку продемонстрували українці. Я з гордістю розповідала, як багато добровольців пішли воювати з російським ворогом, як люди ділилися своїми заощадженнями, як волонтери, ризикуючи життям, доставляли все необхідне для фронту. Говорила, що навіть не підозрювала, що українці здатні на такі самопожертви, на таку мужність, на таку відвагу...
Але на тлі таких численних проявів солідарності звичайних громадян керівники держави не завжди на висоті.
Ні до нинішнього президента Порошенка, ні до наших депутатів не дійшла та хвиля благородства, солідарності, жертовності, яка піднялась в українському суспільстві. Тоді як мудрі люди у світі вже давно зрозуміли, що найважливіше — жити в гармонії з оточуючими, дарувати ближнім часточку твого тепла.
Мені в Іспанії подобається дізнаватися прислів’я. Вони допомагають відкривати іспанський характер, гумор, ставлення іспанців одне до одного з різних частин Іспанії. Одне прислів’я говорить про те, що багатством треба користуватися за життя. Тому що після смерті людина ризикує стати тільки найбагатшою людиною на цвинтарі. Хотілося б, щоб наші очільники подумали, що бути захисником інтересів України та українців дасть їм набагато більше задоволення, духовного збагачення, прижиттєвої й посмертної слави, ніж кілька десятків мільйонів доларів більше чи менше на власному рахунку. Коли непереможний 32-річний Олександр Македонський, який підкорив півсвіту, помирав, він показав на свої порожні руки і сказав: «Я нічого не забираю із собою».
І фараони, і римські імператори дбали про свою посмертну славу. Вони мріяли залишити свій слід в історії.
Про що мріють українські президенти?
