А як би ви хотіли жити зі своїми сусідами: в мирі й злагоді чи в суперечках і війні? Питання риторичне. Але хоч що б ми говорили, добросусідські відносини будувати не так вже й легко. Особливо коли існує ще й третій сусід, який підливає оливи у вогонь, і це приносить йому задоволення...
Добрі стосунки варто будувати на рівні культурних програм і контактів. Тепер про це найчастіше кажуть як про народну дипломатію. Так сталося, що стосунки з польськими друзями почали складатися у студії ВІАТЕЛ через проект «Гра долі» майже десять років тому. Спочатку були відвідини міста Перемишль із програмою історичних фільмів на запрошення Південно-Східного історичного інституту. Потім до контактів підключилася велика українська громада у Перемишлі, пізніше — Східно-Європейський університет, потім контакти зміцнювалися через участь у фестивалі «Калинові мости», який організовують поляки й українці з Ольштина у Вармінсько-Мазурському краї — колишні вимушені переселенці операції «Вісла», згодом відбулося знайомство із греко-католицькими сестрами-служебницями з Екуменічного дому в Пралківцях у передмісті Перемишля, а надалі запрошення до Холма на святкування ювілею Михайла Грушевського від українців, які створили в Києві товариство «холмщаків» — нащадків вимушених переселенців із Холма.
Кожного разу зустрічі у Польщі підтверджують, що спільна історія двох народів і драматична, і багата на добрі спогади і справи. Для студії ВІАТЕЛ стало за правило пам’ятати про біль українських людей, які живуть у Польщі, але головне — творити добро і працювати на спільне й плідне майбутнє. Саме тому кожна подорож проходить із залученням нових цікавих мистецьких проектів. Окрім фільмів, які майже щороку студія демонструє в польських містах, відбувається знайомство з українськими книговидавцями, зокрема з «Видавництвом Горобець», а найголовніше — з українською молоддю.
Стає вже доброю традицією приїжджати до Перемишля зі студентами з майстерні режисера Василя Вітра, майбутніми кіно- і телережисерами із Київського університету театру кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого. Нинішньої зими проректор університету із Перемишля — Славомір Солецькі — зі своїми колегами-викладачами подивилися у Києві в Центрі Курбаса дипломну виставу студентів-режисерів «Отак загинув Гуска» за п’єсою Миколи Куліша у постановці заслуженого артиста України Віталія Савчука — викладача з майстерності актора. Польські колеги-викладачі були просто в захваті. Наступного дня вони зізналися, що майже всю ніч обговорювали виставу, і від них надійшло запрошення: «Приїздіть до нас, покажіть цю виставу, щоб і українці, й поляки побачили молоде мистецтво українських студентів».
І от наприкінці травня відбулася подорож до Перемишля з виставою «Отак загинув Гуска». Ця коротка мандрівка була насичена всілякими подіями. Східно-Європейський університет святкував День Ювенале. Це давня європейська традиція, коли студенти відзначають своє подорослішання, і в цей день управління університетом переходить до рук студентів. В Україні ще такої традиції немає, а варто було би запозичити. А ще була Європейська ніч музеїв у Перемишлі й наступного дня — традиційна екскурсія до Кракова.
Але, звичайно, найголовнішою метою подорожі до Польщі була вистава. Цього разу і польські, й українські глядачі прийшли на виставу в Український народний дім. Це давня будівля, зведена українцями Перемишля понад сто років тому, нещодавно повернута українській громаді, яка відновлює і реставрує її. На сцені Українського дому колись виступала Соломія Крушельницька, приїздив сюди Іван Франко. І от тепер — така честь і нагода для київських студентів.
А у виставі йдеться про вічні людські цінності: про родинний затишок, про спокій в душі, коли тебе не принижують, про віру і християнську мораль. І Гуска в цій виставі не гине. Хоч як його «дістають» більшовики зі своєю революцією, хоч як його пригнічують, він, простий службовець, батько семи дочок, який сховався від «більшовизму» на безлюдному острові, щоб подихати свіжим повітрям, виявляє свій протест. На острові бандити жорстоко б’ють його і родину. Та Гуска і побитий все одно зберігає свою гідність. Його протест у фіналі, після веселої першої дії вистави, виявляється у заклику до родини і до глядачів: «Дихайте, я прошу вас, дихайте, ми повинні їх передихати. Дихайте!». Трагікомедія за Миколою Кулішем, і студенти грають цей надскладний жанр настільки переконливо і завзято, що ні в кого не викликає здивування, що і батьків, і дітей, і няню, і більшовиків та розбійників виконують однолітки, яким всього лишень по 20 — 22 роки. Довіра глядача відбувається через правдивий мистецький акт. І навіть глядачі, які не досконало розуміли українську мову, повірили у щирість юних виконавців.
Повний зал, повне розуміння, довгі оплески й овації. Привітання від сестер-служебниць із Екуменічного дому. Одна із них, сестра Софія, привітавши студентів із виставою, зізналася, що досі не відала, що в українській драматургії існує така унікальна п’єса з такими текстами і темами. Для неї це було разом із грою молодих виконавців справжнім відкриттям. «Наше майбутнє в таких дітях», — сказала вона після вистави.
Та чи все в тій подорожі було так щасливо і досконало? Чи варто згадувати про прикрощі? Мабуть, варто. Студенти їхали до Перемишля з надією зіграти дві вистави. Одну — в Українському народному домі, другу — в польському Театральному товаристві імені Александра Фредра. Але другу виставу за якимось складним збігом обставин зіграти так і не вдалося. Були непереконливі пояснення, що в театрі несподівано має відбутися якась інша репетиція, інший захід тощо. А насправді виявилося, що театр просто був зачинений. І так у Перемишлі буває частенько, коли плануються українські культурні проекти, і від цього потерпають навіть мешканці Перемишля, члени української громади. Звичайно, було розчарування, образи й зіпсований настрій. Проте саме в цьому й полягає відповідь на перше запитання: чи хотіли б ви жити зі своїми сусідами в мирі й злагоді? Щоб чинити добро, також потрібні зусилля. І ці зусилля мають бути системними, не випадковими. Сьогодні усі тішаться тим, що українці нарешті отримали давно очікуваний «безвіз». Європа повірила нам і винагородила українців можливістю їздити і дивитися світ. А чи не розчаруємо ми європейців? Чим ми самі зможемо здивувати Європу? Щоб нас сприйняли в європейському домі як гідних людей, а не упосліджених прохачів, потрібно добре попрацювати. І молодь готова включитися у цей процес. Навіть коли їх незаслужено ображають, вони поводяться гідно. Вони не почуваються меншовартісними людьми. Вони вже зробили свій перший крок. Вони дихають повітрям свободи на повні груди...
