«7 гривень за кілограм цукру — це не ціна виробників, а спекулятивна ціна». «7 гривень за кілограм — це обдиралівка спекулянтів».
Як ви, вважаєте є різниця між першим і другим реченнями? Погоджуюся, що за змістом вони однакові та й за емоціями, закладеними у цих словах, теж схожі. В чому ж тоді різниця? А в тому, що перший вислів належить прем’єр-міністру, а другий — сотням, якщо не тисячам покупців, які сьогодні з подивом і обуренням купують цей продукт, для виробництва якого в Україні такі ж сприятливі природні умови, як, наприклад, надра в інших країнах, багаті на газ і нафту.
Не випадково, починаючи з 30-х років минулого століття, цукрові буряки так само, як пшениця і кукурудза, були в УРСР не лише стратегічними, а партійними культурами. Кожен грам цієї продукції був на контролі у ЦК. Тож якісь маніпуляції з цінами могли прийти в голову тільки божевільним. Це коштувало б сміливцям як червоного партійного квитка, головного пропуску на номенклатурну посаду, так і самої посади. І справа не в тому, що то були часи жорсткої планово-адміністративної системи, а нині, мовляв, вільний ринок. Вільний, але не настільки ж свавільний, що як хочу, так і торгую, яка ціна вигідна — таку й ставлю, аби тільки не згаяти часу і, користуючись моментом, спіймати за хвоста «золоту рибку». Тим більше, беручи до уваги спритність та оперативність наших чиновників: поки не збунтується півкраїни — пальцем не ворухнуть. Потім почнуть з’ясовувати, аналізувати... Дивись, місяць-півтора і мине. А з ним і сезон консервування, який, на жаль, не можна перенести, як і масові відпустки чиновників. Бо у перших перезрівають овочі, фрукти і ягоди, а у других — вода у морях холоне. А ближче до осені можна й знизити ціну, зірвавши «джекпот» у кілька мільйонів доларів. Із своїх же співгромадян, у яких і так у споживчому кошику, як і в кишенях, вітру привільно.
І нічого тут перекладати вину на підвищений попит, який, мовляв, і диктує високу ціну. Знаємо і бачимо, хто диктує і чиї кишені з року в рік стають від цього все більшими й тугішими.
На жаль, маючи до цього особистий інтерес, не хочуть знати і бачити цього ні парламентарі, ні урядовці, які щороку прирівнюють цю ситуацію майже до стихійного лиха. А насправді це стара і давня «байка», майже за Криловим, але не з алегоричними, а справжніми персонажами. «Байка», у якої щороку однаковий початок та кінець. І яку ніяк не вдається змінити ні економічними, ні політичними законами та постановами. Отож і висить роками цей дамоклів меч під назвою цінова політика над головами споживачів.
Тож, коли приходить пора підвищеного попиту, зокрема на цукор чи на інші продукти, і в суспільстві виникає ажіотаж, в урядовців у відповідь немає нічого кращого, як просто підтверджувати цей факт і разом із споживачами обурюватися необѓрунтованими спекулятивними цінами. Причому робиться це для годиться, щоб, бува, не розсердити тих самих «спекулянтів». Все ж таки свої — по партії, по фракції, по спільному бізнесу. Зате обов’язково прозвучить серйозне запевнення: «Візьмемо ситуацію в свої руки». На жаль, потім ці руки не доходять до конкретної ситуації, бо з’являються інші.
Так і залишається без відповіді запитання «Що робити?». Маю на увазі, що робити у таких випадках людям? Бо одна справа, коли його ставлять просто покупці, споживачі цього продукту, які ні відповісти на нього, ні тим більше змінити щось не в змозі, і зовсім інша — коли його чуємо від чиновників у ранзі прем’єр-міністра, міністрів, народних депутатів тощо. У таких випадках виникає цілком логічне запитання: а для чого ви так боретеся за ці посади? Не для того ж, щоб, будучи наділеними найвищою владою, просто підтверджувати наявність у суспільстві тієї чи іншої складної проблеми, які народ бачить сам, без допомоги зверху. І не для того, щоб коментувати їх, а тим більше — відповідати запитанням на запитання, а для того, щоб вирішувати проблему, якщо вона вже виникла.
Дивно, але часто-густо високі посадовці у засобах масової інформації виступають у ролі коментаторів, експертів і навіть ведучих телебачення й радіо, а не виконавців, як вимагає цього їхній статус і державна присяга. Діючи у такий спосіб, вони просто заганяють проблеми у глухий кут, залишаючи їх у спадок наступним чиновникам, які, як показує практика, роблять те ж саме. Дивно й обурливо, що, маючи тисячі аналітиків, експертів, радників, сотні державних служб із моніторингу, регулювання та контролю за ціновою політикою у центрі та регіонах, плюс на додаток Антимонопольний комітет, Резервний, Стабілізаційний і Аграрний фонди, нинішній Кабінет Міністрів, як попередні, так і ті, що тепер рвуться у ці кабінети, демонструють своє безсилля, свою неспроможність оперативно, ефективно і на законних підставах (а для цього є чимало способів, було б тільки бажання) втручатися у внутрішню цінову політику на своїх вітчизняних ринках. А що тоді вже говорити про відстоювання інтересів країни у різних міжнародних організаціях, серед іншого в СОТ? Адже відомо, що молодшому і слабшому не пропонують, а нав’язують. Це, зокрема, добре засвоїла Польща, голос якої, наприклад, у Європейському Союзі уже давно не є волаючим у пустелі. Правда, у польських «лебедів, щук і раків», на відміну від наших, спільна державна політика, однакові національні інтереси та одна мета.
Тож немає чого дивуватися, чому з нашими економічними «возами» постійно виникають проблеми. Чи то коли йдеться про цукор, чи про зерно, хліб, олію, м’ясо, молоко, бензин, дизпаливо, мінеральні добрива... Першою реакцією на підвищення цін на ці товари є заспокійливе: «Уряд тримає під контролем». Потім — обіцянки: «обов’язково наведемо порядок». Далі — запевнення: «Антимонопольний комітет наклав серйозні санкції». І врешті — виправдання на зразок «хотіли ж як краще, а вийшло...». Причому ці фрази повторюються по декілька разів на рік, а то й щомісяця.
Тому, добре вивчивши і засвоївши за багато років діловий словниковий запас державних службовців різного рангу, а по суті — утриманців на кошти населення, кожен розраховує лише на власні сили та можливості. Стає у своїй родині та сім’ї одночасно президентом, прем’єр-міністром і кількома міністрами, банкірами, намагаючись хоч якось наповнити сімейний і... державний бюджети. Щоб «утриманці» та «обіцяльники» мали звідки черпати для себе мільйони, а для інших — що залишиться.
