Я — Харченко Ксенія, учениця 11 класу Українського коледжу імені В.О. Сухомлинського, зрощена «у дусі гуманізму». Слава Господу, що моя свідомість більш-менш сформувалася вже у часи України Незалежної із демократичними свободами, зокрема «свободою слова». Не зважаючи ні на що, тепер просто не можу втриматися, щоб не висловити свою думку.
У коледжі вільнодумство просто «випещують», плекають та культивують. На уроках риторики ми пишемо промови. «Промову про Київ» я так і не промовила. Нехай же тепер вона лунатиме усім Києвом, усією Україною!
Київ — це не наше місто, воно нам не належить. Ми належимо йому. Покажіть мені того, кого б не вразили каштани навесні, липи влітку, золото восени і ожеледиця взимку. Як би там не було, байдужим залишатися неможливо. А тепер його вирішили перетворити на повію, зганьблену іноземними загарбниками. Якщо не можуть залучити інвесторів як слід, то нехай і не беруться. Адже тепер загарбникам не доведеться нічого загарбувати, їм усе піднесуть «на блюдечке с голубой каемочкой».
Чому більшовики обрали столицею саме Харків, а не Київ? Не тому, що його розташування є більш стратегічно вигідним. Столиця — обличчя держави. Навіть більшовикам було зрозуміло, що Софійський собор та «Азовсталь» (майбутня), «Дніпрогес» та Києво-Печерська лавра не є взаємозамінними або тотожними поняттями. А наші «щирі українці» у своєму «рівнянні на Захід» перевершили усі прогнози й сподівання. Споруди тисячолітньої «витримки» вирішили замінити «картковими будинками», «подзеркаленими діжками», цвіт каштанів — сірістю автострад. То, може, на зразок китайців, напіввисушити Дніпро-Славутич-Борисфен і почати рис вирощувати? Чом би й ні! А може, й зовсім висушити його і прокласти «геніальну» автостраду Київ — Херсон? Може, й небо змінимо? І сонце, і зорі. Буде, як в американських стрічках про третє тисячоліття.
Звичайно, відмовитися від ще одного методу швидкого збагачення не так легко, але слід це зробити.
