Андрій ЖАДАН, письменник, Київ:
— По-перше, розчарував виступ нашої збірної по футболу. Не виправдали надії. Але приємно вразили інші команди: приклад того, як треба поважати передусім самого себе, продемонструвала вся збірна Ірландії, а також Вельсу, жага перемоги й боротьби. Політику не беру до уваги, це вже, мабуть, усіх дістало. А взагалі-то приємно — нові зустрічі, знайомства, які дивують різноманіттям та цікавістю. Миті, проведені з дорогою людиною, що може бути краще? Дивитися в очі й розуміти, що ти не сам у цьому житті. Щодо Brexit’у, ще можливі варіанти, і якщо остаточно Британія вийде з ЄС, то в економічному плані вони все одно пов’язані. Стратегічне партнерство не зникне. До речі, Шотландія може ще вплинути на те, що Британія залишиться в ЄС. Зрідка занурююсь у політику, висловлюю свою позицію чи прихильність. Щодо присвоєння імені Бориспільському аеропорту маю власну ідею: Борисфен, бо це — найближче до нашої історії, яку нам треба нагадувати бодай таким чином.
Георгій МЕДЯНИК, продавець-консультант, переселенець з Луганщини:
— Щойно повернувся зі Львова, куди їздив разом з братом. Залишилися неперевершені враження: це місто — справжній культурний «котел», де стільки усього намішано! Ось уже третій місяць працюю в книгарні «Є»: можу сказати, що це — саме та робота, про яку завжди мріяв. Прикро, що українська книгарня у Києві сприймається досі як дивина, у той же час приємно, що все-таки є в нас такий осередок українськості в Києві. Мене надихає тут атмосфера — і я теж мрію писати, хоча моя спеціальність — технічна. Без політики зараз — нікуди: я сам з Рубіжного, Луганської області, мене дуже засмучує загальний настрій, що там панує: люди такі інертні. Я цікавлюся мистецтвом та історією, тому не розумію, як люди, що живуть у Києві, не знають його зовсім. Останнім часом часто відвідую «Мистецький Арсенал», бо вважаю його чудовим українським культурним простором. Культуру люблю, але не вірю вже, що відповідне міністерство взагалі може вдатися до дієвих реформ, не розумію, чим воно займається.
Андрій МАЛЯРИК, поет, Київ:
— Тішить те, що я склав відмінно сесію, приїхав на канікули в село. Ходжу на річку, на ночівлю — у ліс з друзями, дихаю свіжим повітрям, граю на гітарі. Тут дуже атмосферно. Які події засмутили? Одразу навіть не можу пригадати. Напевно те, що скоро закінчую магістратуру: сумно якось, буду сумувати за цими роками. Як є натхнення, пишу вірші: мене надихає абсолютно все, якихось конкретних джерел натхнення у мене немає. Щодо політики: звісно, в курсі «закулісних» новин, але ж там ані правди нема, ані толку — я не бачу «резону» заглиблюватися у це.
Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА, поетеса, журналіст, Ірпінь:
– Із неприємного: пішов із життя мій колега, журналіст, людина, яку знала ще зі шкільних років. Талановитий, багатогранний, привітний, творчий. Востаннє бачилися з ним торік. Ми родиною приїздили до його родини на дачу. Плавали у йодованому озері, готували борщ за особливим рецептом, увечері гуляли у сосновому лісочку, збирали трави, шовковицю, говорили про життя, читали вірші. А зараз тиха печаль на душі. Тримаю в собі усі найкращі моменти. Засмутила чергова новина із фронту – багато жертв, нові і нові люди гинуть.
Що порадувало? Дев'ятирічний син сам почав випускати... домашню газету. Сам розробив назву, дизайн, написав слово редактора, підготував тему номера. Знайшов ілюстрації, підготував кілька цікавих матеріалів і навіть сторінку з рекламою. Потішило те, що загорівся цією справою, не маючи великого досвіду роботи за комп'ютером, сам сміливо почав шукати різні фунції, які допомогли б йому втілити задум, що тексти були досить грамотні, як для третьокласника, теми цікаві. Він вирішив працювати над наступними номерами, а цей роздрукував і... продав за 2 грн кожному охочому і запропонував розмістити в цьому виданні свою рекламу. Відчув, ніби займається дорослою справою, і це надихнуло його працювати над собою, до чогось прагнути.
Приємне у країні і світі: присутнє якесь дивне відчуття – ніби ми на крок відійшли від прірви можливості світової війни. Її невидимий дух останнім часом дуже тяжіє над нами. Хочу миру і розвитку на усій землі.
Богдан ТИХОЛОЗ, літературознавець, заступник декана факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка:
– Червень я провів у Відні за стипендією OeAD. Найяскравіші враження – навіть не чудова архітектура помпезної столиці Дунайської імперії чи смаколики віденських кав’ярень, а два, здавалося б, достатньо прозаїчні факти.
1. Однією з сьогоднішніх «візитівок» Відня є… сміттєспалювальний завод Шпіттеляу (M?llverbrennungsanlage Spittelau). Ця дивовижна споруда, розташована недалеко від середмістя, одразу біля Дунайського каналу, великого міського транспортного вузла (там перехрещуються шляхи метро, швидкісної електрички тощо) й окремих корпусів Віденського університету (!), виглядає не як індустріальний об’єкт, а як замок із чарівної казки, та при цьому забезпечує теплом і гарячою водою тисячі помешкань австрійської столиці. Фантасмагоричний зовнішній вигляд заводу – заслуга феноменального архітектора і художника Фріденсрайха Гундертвассера (Friedensreich Hundertwasser), генія і дивака (як і належить геніям!). Наразі для України це велика дивовижа – щоб завод із переробки сміття був арт-об’єктом і окрасою міста, а на його тлі фотографувалися туристи. Особливо гротескно це сприймається після сумновідомої пожежі на Грибовицькому сміттєзвалищі біля Львова.
2. У віденських бібліотеках – справжній аншлаг. І в розкішній Національній бібліотеці, розташованій в імператорському палаці Гофбурґ, і в бібліотеці Віденського університету, одного з найстаріших та найавторитетніших у Європі, і навіть у фаховій бібліотеці Інституту славістики, де я проходив стажування, – всюди повно зацікавлених читачів. Ба навіть у затишних двориках університетського кампусу на лавках чи й просто на травичці студент(к)и, аж ніяк не забуваючи про літні спокуси, пильно студіюють розмаїту літературу. На жаль, у більшості наших бібліотек цієї пори – майже порожньо… Дзвінка тиша, звісно, сприяє науковій діяльності, але навіює сумні думки про реальне місце книги й читання у нашій сьогоденній освіті й культурі. Певен: це вельми загрозлива тенденція, ігнорувати яку – злочинно. Ось ці два принагідні спостереження мене і тішать, і засмучують водночас. Доки не позбудемося сміття у власному домі (в прямому й переносному значенні) та не повернемося до культури книги – наші перспективи туманні, а європейський цивілізаційний вибір – радше декларативний, ніж справжній.
