Сім’я є першоосновою суспільства, тим малим соціумом, в якому найбільшою мірою виявляються індивідуальні особливості батьків, їхніх дітей, інших членів родини, реалізуються потреби, формується поведінка і розвиток особистості, її інтерес до власної етнічної ідентифікації, самопізнання, самоактуалізація, соціалізація і самореалізація усіх її членів.
Але соціальні суперечності в українському суспільстві ведуть не до зміцнення сім’ї, а до її морально-духовної деградації, економічної кризи, вибуху насильства і жорстокості, як в середині самої сім’ї, так і в масштабах країни, що може загрожувати, навіть державним устоям. В нових соціально-економічних умовах розвитку суспільства деструктивний вплив соціального середовища не зменшується, а навпаки, збільшується. Потужними і значно агресивнішими до духовного світу дитини стали інформаційні потоки ЗМІ, які набувають характерних ознак неорганізованого і несанкціонованого юридичними та моральними нормами довкілля, що негативно впливає на моральне становлення, поведінку і вчинки молодого покоління. Саме тому ми акцентуємо увагу на широке запровадження у виховну систему шкіл родинно-національних традицій українського народу у поєднанні з досягненнями педагогічної і психологічної науки, підвищенні педагогічної культури батьків, на основі особистісного вибору цінностей виховання дітей у сім’ї і відповідальності за його результат.
На межі тисячоліть сім’я явила людству феномен, який не можна недооцінювати в прогнозуванні розвитку і світової цивілізації. Адже, незважаючи на расові, релігійні, політичні, соціальні, побутові відмінності, найбільшим надбанням тисячолітньої історії людства залишається сім’я. І українське суспільство впевнено й безсумнівно бере це багатство в ХХІ століття.
Сім’я в Україні ще не використала величезного потенціалу у вихованні дітей, їх освітньому, інтелектуальному, духовному, культурному і фізичному розвитку. Беручи у ХХІ століття сім’ю як найвищу цінність людського суспільства, маємо забезпечити у її розвитку пріоритет духовного начала, підпорядкувавши йому здобутки і технології матеріального виробництва.
Нелегкий шлях у ХХІ століття зумовлює необхідність вже зараз переглянути цілу низку важливих міжнародних документів, зокрема «Декларацію прав людини», проголошену ООН 10 грудня 1948 р. «Декларацію прав дитини», проголошену Генеральною Асамблеєю ООН 20 лютого 1959 р., «Конвенцію про права дитини», прийняту 44 сесією Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 р., «Всесвітню декларацію про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей», прийняту на Всесвітній зустрічі на вищому рівні в інтересах дітей, яка відбувалася в ООН у Нью-Йорку 30 вересня 1990 р. та ін. Відомо, в які тяжкі роки після Другої світової війни приймалися деякі з цих документів. Очевидно, саме тому головне їхнє вістря спрямовувалось на розширення прав і свобод людини в тоталітарних суспільствах, забезпечення їм належних умов життя, виховання дітей у сім’ї і суспільстві. Значною мірою, ці документи мають лише декларативний характер і не містять в собі ніяких конкретних юридичних вимог до особи, сім’ї, держав, суспільства. В них недостатньо говориться про духовні, моральні і правові обов’язки людини перед власною совістю, сумлінням, сім’єю, дітьми і батьками, суспільством, державою та ін. Ці документи, власне кажучи, мало зобов’язують державу, людину, громадянина до пошуку шляхів і оптимальних умов забезпечення життя.
Входячи в ХХІ століття, слід проаналізувати усю законодавчу базу України під кутом зору духовного розвитку і моральних та правових обов’язків особи, сім’ї та суспільства. Особливу увагу сьогодні слід звернути в суспільстві і сім’ї на обов’язки особи. Адже, вимагаючи розширення прав, їх реалізації в нових умовах, необхідно чітко визначити, які ж нові обов’язки бере на себе людина, як морально-духовна і громадянська особистість, а які сім’я, держава і як вони дотримуються цих неписаних і писаних угод.
Враховуючи зміни, які відбулися і відбуваються у світі в останні роки, значні зрушення в свідомості людей, політиці, економіці маємо закликати світове співтовариство держав, міжнародні авторитетні організації, зокрема ООН, ЮНІСЕФ, ЮНЕСКО та ін. до розробки в нових геополітичних та соціально-економічних умовах Великого Акту про Права і Обов’язки людей, що житимуть у спільному інтерконтинентальному просторі в ХХІ столітті. Для України стає очевидним, що такий документ має ввібрати в себе кращі надбання світової юридичної думки та відобразити національні інтереси держав, які будуть підписувати цей Акт.
Державна політика України в справі виховання дітей у сім’ї має стати пріоритетним і особливо важливим напрямком і здійснюватися виключно в інтересах сім’ї, суспільства і самої держави, української нації.
