1 грудня Україна відзначила 20-ту річницю з дня проведення вікопомного Референдуму про визнання Акта проголошення незалежності України. Подія непересічна та визначна хоча б тому, що тоді за незалежність проголосувало понад 90 відсотків громадян України, у тому числі Крим, Севастополь та Південний Схід. Як відомо, той Референдум проводився ще на підставі закону УРСР про референдуми. Треба зазначити, що він був прямої дії, тобто його рішення набували в державі Україна статусу закону і підтверджували Акт проголошення незалежності України ВР від 24 серпня 1991 року.
Але це вже історія. Минуло двадцятиліття. В Україні — четвертий президент, перебуло 20 урядів (по уряду на рік), і в цьому ми, певно, рекордсмени, що, безумовно, дає мало підстав для оптимізму, хоча дехто й вбачає в цьому ознаки демократії та свободи. Певним чином то був перший і, на жаль, останній референдум, тобто фактично востаннє влада безпосередньо слухала народ. Мені можуть заперечити, що був іще так званий референдум за Кучми, але то фактично було просте опитування громадян без усяких наслідків і імплементації результатів того опитування. На додаток, і це головне, те опитування громадян не мало сили прямої дії.
За двадцять років існування України було безліч питань, на які мав би (і, головне, хотів би) дати відповідь народ — як Головний Суверенний господар цієї країни. Як приклад: поточний ступінь довіри до органів влади (президента, Верховної Ради, уряду). Ми пам’ятаємо, як М. Саакашвілі в Грузії в критичний час для держави декілька років тому не побоявся і пішов на безпрецедентний крок — провів зі своєї ініціативи пам’ятний референдум про довіру до нього як президента. І що ж? А після цього Грузія просто вибухово рвонула до демократичних перетворень у суспільстві.
Хіба мало в житті відновленої держави виникає нагальних питань, які вимагають негайного всенародного обговорення? Питання риторичне. Здавалося б, проведення подібних референдумів повинно було б стати в Україні постійно-системним, на зразок тієї ж багатомовної Швейцарії. Вважаю, що проведення референдумів — це найкоротший, найдієвіший і найефективніший шлях до демократичних перетворень у будь-якій державі, а в Україні — тим паче. Проте після вікопомного Референдуму 1 грудня 1991 року жоден президент України не робив навіть спроби ініціювати прийняття закону про референдум. Здавалося б, що в цьому мала б бути зацікавленою передусім опозиція (не має значення яка: чи нинішня, чи минула), але й тут прокол... Не хочуть наші обранці цього закону, бо дуже може бути незатишно всім від результатів відповідних опитувань імовірних референдумів. За великим рахунком, закон про референдум — це такий собі договір між владою та народом, в якому виписано паралельно як права, так і обов’язки сторін. Це, на мій погляд, така собі консенсусна форма правління державою. Відмовляючись прийняти закон про референдум, влада, таким чином, порушує конституційні права громадян, забирає право на постійний контроль над нею. Сьогодні влада на всіх перехрестях проголошує європейський вибір, економічні перетворення, реформи, постійно звітує про свої майже героїчні (як послухати їх) досягнення на всіх фронтах розвитку держави. Так і хочеться закинути нашим можновладцям: «А ви в народу запитайте, чи справді це так?». Та не питають, бо бояться почути у відповідь сакраментальне: «Брехня, ганьба, геть!». Та це можна й зрозуміти. Адже такий шлях управління державою — консенсусний — примушує владу врешті-решт перейти від декларативних способів боротьби з ганебними явищами корупції, вибіркового правосуддя тощо до реальних. Не сумніваюсь — коли запрацює інститут проведення референдумів, народ одразу ж знайде і визначить «своїх героїв».
