Виборча кампанія, що завершилася, оголила масу проблем, породила нові тенденції і підвела до висновку: держава мусить внести корективи як у внутрішню, так і у зовнішню політику.
Найголовніше — під час виборів ми продемонстрували світові, що є європейцями за духом, способом поведінки, демократичністю. За пару днів на майданах столиці та обласних центрів народ зробив те, чого влада, політична еліта не змогли зробити за 13 років: піднести імідж України перед світом. Чи зуміємо використати нинішнє сприятливе ставлення до нас на користь держави, народу? На початку 1990-х ми вже мали такий шанс, та згубили його.
Не тішу себе ілюзіями, що на Майдані зародилося громадянське суспільство. Бо ані законодавчої, ані організаційної бази під це поки що не маємо. Ми так і не почули, що робитимуть наші лідери, щоб ми почували себе потрібними не лише під час «революцій», але і після них; як направлятиметься енергія, ініціатива мас у державотворче русло, на вирішення спільних та місцевих проблем і т.д. Хіба можна подолати корупцію, не спираючись на народ? Чи досягнути довіри до влади без громадського контролю за її діями?
Завдання №1 політичної реформи — побудова громадянського суспільства. Але чи дав «рецепт» вирішення цієї проблеми нещодавно прийнятий Верховною Радою пакет документів з політреформи (якщо основний акцент ставився лише на перерозподіл повноважень між гілками влади)?
У цей відповідальний час народ схвально зустрів би прийняття заходів, які зробили б владу відкритою, прозорою. Наприклад, запровадження періодичного звітування президента, уряду, парламентських партій, місцевих органів влади перед народом, виборцями, і реальний механізм урахування думки народу при прийнятті найважливіших рішень, проектів реформ, експериментів тощо! Невже для того, щоб вплинути на прийняття якихось важливих рішень, народ завжди мусить збиратися на Майдані?
Прокуратура досі розбирається з авторами сепаратистських закликів. Звичайно, допустити розколу держави не маємо права, але у причинах «бунту регіонів» маємо розібратися глибше. Пригадую, рік-два тому у львівських ЗМІ теж велася полеміка про доцільність створення окремої Галицької республіки. Усе це — результат неправильної регіональної політики держави впродовж усіх років незалежності. Хто що «вирвав» для регіону, те і мав: вільні економічні зони, пільги в оподаткуванні окремих підприємств, інвестиції і т.д. — системного підходу не було. Центр зосередив у своїх руках більше повноважень, ніж у радянські часи — фонди, кошти, право на видачу ліцензій, дозволів, кадрові призначення і т.под. Ці проблеми також покликана вирішити політична реформа. Центр мусить поділитися владою з регіонами, регіональні (місцеві) органи влади — з народом. Через територіальні громади вулиць, мікрорайонів, громадські ради тощо.
Спостерігаючи за дітьми, що вигукували виборчі гасла на майданах міст і сіл, я думала: «Чи маємо моральне право травмувати ці невинні, чисті душі?» Це ми, дорослі, винуваті, відповідальні за те, що маємо. І самі повинні виправити становище, не втягуючи у це малолітніх. Та ще й тому, що ми розуміємо: хто б не був президентом, раптово краще не стане. А вони максималісти, чекатимуть чуда вже завтра: «Ми ж боролися за це». У результаті може наступити апатія, розчарування у політиці на все життя.
Щоб вирішити ці та інші складні завдання, президент має бути рівновіддаленим від усіх фінансово-промислових груп, добре знати походження усіх «підводних рифів» в політиці, економіці України, інакше великі гроші, які мали б іти в економіку, йтимуть на взаємопоборювання бізнесових еліт.
