У житті суспільства настає час, коли стабільний хід історії змінюється швидким стрибкоподібним процесом, із якого воно виходить зовсім іншим. Український народ зробив сягнистий крок у бік громадянського суспільства, і повстає важливе запитання: чи можливо і як саме поєднати віруючій людині в своїй свідомості громадянську позицію і принципи релігійної моралі?
Опираючись на історичні свідчення і виходячи з суті християнського вчення, можна судити, що в різних історичних умовах віруюча людина цілком здатна бути активним, свідомим громадянином, і при тому оптимістом. Проте для віруючої людини є чимало перешкод, щоб стати справжнім громадянином, членом громадянського суспільства. Ці перешкоди лежать не в догматах християнського віровчення, не в природі церковного життя, а в тій практиці співбуття Церкви і держави і суспільства протягом тривалого періоду української історії. Є ряд суттєвих факторів, які складалися століттями й помітним чином визначають і в наш час свідомість православного християнина.
Перший фактор – східнослов’янська традиція патерналізму — історично усталена залежність церковної організації від державного бюрократичного організму. Особливо яскравими віхами цього процесу були ліквідація патріаршества при Петрі I, різке обмеження суспільного впливу монастирів при Єкатерині II, і, звичайно, семидесятилітній комуністичний полон Церкви в XX сторіччі. Державна влада — по своїй природі — завжди намагалася і намагатиметься використовувати Церкву в своїх інтересах. На жаль, східнослов’янська цивілізація не виробила механізмів ефективного самозахисту громадян – членів однієї спільноти — від пресу державного тиску. Цей тиск триває й досі.
Суттєвим фактором, який ослаблює спроможність Церкви до незалежної громадянської позиції, є церковний розкол в Україні. Різні православні деномінації конкурують між собою, запобігаючи перед високими державними чиновниками і шукаючи їхньої ласки. Тому Українській Православній Церкві – найбільшій і найвпливовішій в Україні конфесії – в разі переходу до громадянського суспільства буде складно, але необхідно звикнути до такого становища, в якому буде не доцільно і не потрібно підлаштовуватися під протекціонізм із боку держави.
Другий фактор – з покоління в покоління передається у нашому суспільстві недовіра до демократичного суспільства Заходу. Фобія Заходу є дуже стійкою і давньою, їй багато століть. Захід боялися і бояться, тому що з Заходу приходять католики, протестанти, сектанти, картопля (при Петрі I), наркотики, розпуста, буржуазія, капіталізм, індивідуалізм, НАТО й багато іншого. Хоча при цьому дуже багато хто з тих, що бояться Заходу, намагаються туди хоч якось потрапити.
Безумовно, не можна ідеалізувати Захід, але не можна його і демонізувати. Тема стосунків між народами і суспільствами, що живуть на сході та на заході Європи – це особлива тема, про яку треба говорити окремо. На наш погляд, є необхідним серйозно вчитися тому доброму, що є на Заході, зокрема, західному досвіду формування громадянського суспільства, в якому мінімізовані нечесність влади, корумпованість, використання адмінресурсу тощо.
Говорити про третій фактор особливо складно. Україна століттями надзвичайно тісно пов’язана з Росією, і цей зв’язок, незалежно від нашого до цього ставлення, існує й існуватиме повсякчас. Дійсно, за висловом нашого провідного політика, Росія – «вічний стратегічний сусід». Питання в тому, чи вдається розрізнити духовний вплив російського православ’я, його глибин і вершин, і вплив російської національної свідомості. Адже, безперечно, фактор патріотизму, національної величі є одним із наріжних каменів свідомості росіянина. Духовний вплив російського православ’я неминуче перетинається з культурним і політичним впливом російської національної і політичної ідеї. В цій ситуації частина православних України щиро не розрізняє вселенського Православ’я, в якому немає «ні елліна, ні іудея», і російської національної патріотичної ідеї, в якій Православ’я є одним із елементів національно забарвленого світогляду.
Оскільки ідея громадянського суспільства майже ніяк не співвідноситься з російською національною ідеєю, ті православні віруючі, які орієнтовані на традицію російського Православ’я, остерігаються поширення поглядів, які, з їхньої точки зору, ніяк не пов’язані з Православ’ям і навіть ворожі до нього. Звідси ревна, навіть категорична нетерпимість до носіїв іншого світогляду, які перебувають у лоні єдиної з ними Церкви, і бажання до скону відстоювати свою позицію.
Які ж перспективи існування церковної спільноти в майбутньому громадянському (хоча ще незрілому) суспільству України? Вважаю, що ці перспективи дуже обнадійливі.
Якщо церковна організація звільниться від пут протекціонізму з боку держави, а також сумної традиції сервілізму (слугування інтересам можновладців), то вона дійсно зможе більш вільно і незалежно служити Богу. Їй буде необхідно іти до людей, щоб свідчити про Христа. Необхідно буде залучати молодь, опиратися на неї в місіонерській праці. Значно зросте активність мирян, яка, на жаль, зараз часто гальмується. Потрібно буде вчитися толерантності й поваги до носіїв інших поглядів, як серед своїх братів і сестер, так і серед іновірців. Вміти чути іншого і розумно аргументувати власну позицію. Все це сприятиме оздоровленню церковного середовища.
