(Коментар до статті «Кобзар і його друзі» Аркадія Музичука, «День» №39, 6 березня 2009 р.)
Мова у статті йде не тільки про Шевченківський музей, а й про моральні та духовні цінності інтелігенції, про необхідність для суспільства «духовного чистилища», як справедливо пише автор. Але відвідати музей і там пройти духовне чистилище може дуже мало людей, а відкрити для себе Шевченка за допомогою книжки, газети і телебачення може більшість населення, якщо засоби масової інформації допоможуть людям пізнати життя і творчість поета, зрозуміти нашу національну ідею. Газета «День», її головний редактор Лариса Івшина, дай Боже здоров’я, сили і натхнення цій гарній жінці, багато робить в цьому напрямі. Для всенародного пізнання Шевченка треба залучити теле-і радіомовлення, відомих артистів, діячів науки та культури й постійною роботою виховувати людей, плекати національну ідею і домогтися духовного очищення. А зобов’язати людей стати іншими жодними рішеннями комітетів чи наказом Президента або навіть законом неможливо. Навіть лауреатів Шевченківської премії «хоча б раз у житті, в день отримання нагороди, в обов’язковому порядку», як пише автор статті, також неможливо очистити. Присудити Шевченківську премію можна рішенням комісії, але надати людині інтелігентності неможливо. Вона (інтелігентність) або є, або її немає, незалежно від звання, титулу, посади, що яскраво демонструє наше телебачення на всіх «свободах слова» при повній свободі демонструвати на каналі всілякі непристойності з погляду порядної людини.
Я так думаю!
