«Динамівський» метод
(Коментар до публікації Миколи НЕСЕНЮКА «Достроковий фініш», «День», №208, четвер, 29 листопада 2007 р.)
Я не згідний з тим, що київське «Динамо» не має свої гри. Якраз воно свою гру має, і, напевно вже років із тридцять. Особливістю цієї гри є зловживання поперечними передачами, в яких задіяні найбільше захисники. Поки динамівці перекидаються м'ячем, противник встигає зайняти дві лінії оборони, для подолання якої потрібна велика майстерність. Таких виконавців «Динамо» зараз не має. Подібний футбол втрачає на видовищі, й не тільки. На результативності теж. Усі ці перепасовки нерідко закінчуються втратою м'яча і переходом противника у швидку контратаку. Захисники ж, захопившись атакуючими діями, не встигають повернутися в оборону і залишають противнику широке поле для маневру в атаці. Власне, так і були забиті всі голи у ворота «Динамо».
У сучасному футболі голи забиваються рідко, коли їх довго готують. Якщо зробити статистику, то буде видно, що переважна кількість голів забивається в результаті швидких контратак або зі стандартних положень. Покійний Лобановський закладав наукову базу в систему підготовки футболістів і організацію гри. Теперішні динамівські тренери цю традицію втратили, але в даному разі тут складної науки і нема. Якщо після довгих розиграшів м'яча голи не забиваються, то число поперечних передач тренером має бути обмежене до двох-трьох. Не більше. Далі має йти передача вперед, навіть у боротьбу. Вибиває ж воротар м'яча від воріт у боротьбу, і то досить часто. Нічого страшного в таких випадках не відбувається, тому не слід боятися неточного пасу. Боротьба за м'яч біля чужих воріт більш перспективна, ніж вичікування слушного моменту, який так і не наступає і тоді все одно м'яч віддається у боротьбу або втрачається.
Решта причин поразок киян виключно в психологічній сфері. Гравці втратили віру в себе, в партнера, у футбольне щастя. Але це ще не все. Гірше, якщо втратило голову керівництво клубу і знову змінить тренера. Нервове напруження в команді не піде їй на користь.
Паливне питання
(Коментар до публікації Олексія САВИЦЬКОГО «Доля біопалива», «День», №208, четвер, 29 листопада 2007 р.)
Не обов'язково під ріпак відводити високопродуктивні землі. В Україні, зокрема в Західній, останніми роками не використовуються тисячі гектарів землі. Колишні поля заростають бур'янами майже в ріст людини. Чому б їх не засівати ріпаком? Знаючи напруження в Україні з енергоресурсами, я все думав, що справа не вирішується лише через відсутність технологічних ліній з переробки ріпака на біопаливо, але ось-ось зрушиться з місця. Однак вже бачу, що причина - у відсутності державної енергетичної політики взагалі. Та і звідки вона візьметься, якщо наші політики зайняті зовсім іншими проблемами? Людей, дійсно стурбованих долею держави, серед державних мужів не видно. Для України проблема енергоносіїв важливіша за Голодомор, ЄС, НАТО, російську мову чи визнання ветеранів ОУН-УПА. Між тим, обговорення цієї проблеми на державному рівні зовсім не чути. Якщо і заходить мова про енергоносії, то вона все ведеться довкола усіляких хитрувань при постачанні російської нафти та туркменського газу. Усі ці хитрування більше відбивають інтереси якихось компаній, ніж держави.
Україна - поряд
(Коментар до публікації Ольги Герасим'юк «Жити в Києві й скучати за Україною», «День», №199, п'ятниця, 16 листопада 2007 р.)
Чисту і чесну українську музику можна почути під цю пору будь- де в Америці. Чим дальша ця музика від свого рідного джерела і, мабуть, не потрібна вже своїм слухачам, тим резонансніше вона звучить на службі Shopping Malls у всіх п'ятдесяти штатах Америки. Кожний покупець щорічно в зимову пору її вітає і не розлучається з нею, вертаючись до рідного піддашшя. Сівши до стола у своїм гнізді, його святочна товаришка повідомить про поклик «Nokiyi» на розмову для завершення радостей і журби дня, що вже закінчується. Це український вірний «Щедрик», це щебетання українською дівчаток по телефону. Це - Україна, яка завжди з нами.
