Із серії «Навмисно не придумаєш», або «Наш клуб веселих і кмітливих поповнився»
Переглянув я у неділю 28 січня по загальноукраїнському телеканалу «Інтер» популярну ранкову розважальну програму «Караоке на Майдані» — пісенний конкурс виконавців «з народу», і рука політолога й педагога якось сама потягнулася до зброї — «взялася за перо».
Коли з коментарів Ігоря Кондратюка — веселого, кмітливого і вкрай делікатного телеведучого — випадково з’ясувалося, що цей день (28 січня) — річниця відкриття Антарктиди, то досить доречним було і його запитання, адресоване одній з учасниць цієї передачі — учениці гімназії «Інтелект» з міста Вишгорода Київської області: «А хто ж відкрив Антарктиду?» І тоді пролунала дуже симптоматична відповідь: «А ми астрономію ще не вивчаємо».
Після цього цілком логічно було поставлене друге запитання «на засипку», безумовно, «для особливо обдарованих»: «А чи не скажете ви, яка «столиця» Харківської області?», на що була приблизно така, не менш інтелектуальна і змістовна, ніж перша, але вже набагато дипломатичніша і продумана відповідь: «Я тут на Майдані не хотіла б відповідати на запитання. Це ж не школа».
Співати сучасні пісні про кохання школярка може непогано. Можливо, дещо вже знає і про сам предмет пісень, які виконує. А про інше?.. Отож — як кажуть на Україні. Лишається порадіти, що наші гімназії й коледжі, очевидно, вже досягли таких самих інтелектуальних вершин, якими в недавньому минулому могли на сторінках наших газет похвастатися деякі канзаські чи арканзаські школи.
Що поробиш, глобалізація… А за державу все ж таки прикро.
І подумав я: «Може, надіслати до редакції й надрукувати цю замітку?» Чи не варто? Адже сором який… А до того ж, можливо, це просто прикрий, нетиповий випадок. Ні, за державу й дійсно прикро. І це головне. Чого ж тут мовчати?
Узурпація вічна?
(Коментар до публікації: «Як «тонкий прошарок» зробити товстим», газета «День», №11, середа, 24 січня 2007)
Не все є безнадійним, бо за долю України уболіває редакція «Дня» і надіюсь, що таких колективів на Україні більше, які дають змогу інтелектуалам розкрити панораму гіркої, правдивої дійсности в Україні. Моє розуміння внутрішнього ритму дій українського історичного ворога зможе, надіюсь, лише узагальнити влучно вказані проблеми сучасного політикуму, чи взагалі його відсутність в Україні. Після Другої світової війни третина радянських силовиків була зааганжовона у боротьбі з «буржуазним українським націоналізмом», яка, під різними гаслами, продовжувалась до розвалу СРСР, а залишки її ще й донині зустрічаються у всіх областях України. Кремль, відсвяткувавши перемогу над Гітлером, не почувався безпечним, поки діяла УПА і були можливі її впливи на сусідні народи Союзу. КДБ на чолі з Берією, усвідомлюючи, що всі нелюдські методи, зужиті в поборенні українського визвольного руху, не увінчались бажаним успіхом, вирішило створити свою ОУН і УПА і зсередини зламати дух цього резистансу. Російські імперіалісти побоялись, що такі засоби протидії можуть спричинитись до вибуху незгасимого вогню у цілому Союзі, а особливо постійного вжитку слова «бандерівці», вирішили позбутись цеї програми разом з фізичним знищенням її автора, Л. Берії. Сьогоднішній уряд України — це не перша спроба Москви унеможливити створення своєї державної управи в Україні. Сучасна зброя — це не армія, а сите наповнення гаманців на найвищих щаблях українського уряду. Політична більшість вже не приховує свої нахабні наміри узурпувати владу, і в стилі недавної совєтської верхівки іде на пробій. Захист своєї ідентичності і суверенітету може стати успішним лише при помочі горизонтальних дій прошарків українського люду на всіх територіях України. Російський народ, який значно вплинув на світову культуру і науку, заслужив собі вповні користуватись своїми природними благами, а не жити в нужді і споглядати жменьку суспільства, матеріальний стан якої незаслужено перевищує блага англійських лордів. Час урядові Москви слугувати всім своїм громадянам однаково. Запорука успіху пригноблених громадян Росії — їхнє спілкування якнайбільше з громадськими організаціями світу.
