Думки від спостережливого
Вельмишановна пані Кларо Гудзик!
З великою радістю читаю все, що ви пишете в газеті «День». Прочитавши ваші «Роздуми про себе» («День», №111 11 липня 2006), я дещо й своє осмислив. А вам щиро зичу успіхів і здоров’я!
Політика для пересічного громадянина, як чужа тітка, та виявляється згодом, що вона рідна, бо без неї просто ніяк жити.
Ми впевнено йшли і прийшли туди, звідки прийшли.
Зрада завжди «пахне», і якщо зрадник при цьому ще й усміхається, то пахне зовсім погано.
Політичні фігури на дошці епохи добре грають до тих пір, поки ними не совають.
У партії, яка потопає, почався безсистемний відбір соломинок: хапайся, за яку можеш!
Чому нас, як правильно жити, має навчити тільки пожежа у власному домі?
Цезареве «І ти, Бруте?» має й українське забарвлення.
Буфонада при розподілі влади... Та такого ще й світ не бачив!
Чи пробудиться талант у Президента, коли «море кланів» штормить, і треба рятувати човен держави та усталені конституційні норми?
Вулична диктатура мінлива, як поведінка повії. Скільки б ти їй не заплатив, — швидко згасає.
Руки геть, від парламенту, що воює!
З політреформи, окрім облич Президента, спікера, прем’єра, визирає іще одне — електорату. Та чи несе воно для суспільства надію?
Чи стало в Україні життя кращим? «Життя стало спікеріадо-веселіше!» Ну майже, як золотий вислів Тирана!
Газу в нас є стільки! Одна біда: ми й досі не «газуємо» до власного газу.
В парламенті в нардепів уже й чуби «тріщать»... А ти кажеш, селянине, що «вигибає село»... Поспівчувай потерпаючому нардепу!
Депутатські фракції порозумілися, знайшли спільну платформу. Але, що від цього простому люду?
Скільки б ми не волали, чого бажаємо, глухий нас не почує.
Дорогий виборцю! Підтримуй на виборах новонароджене — молоде і чисте від бруду! Може що з нього й вийде!
Що чекає на «Країну мрій»?
Боюся, якщо тенденція привозити більше світових зірок, а менше вітчизняних фольклорних колективів збережеться, то скоро «Країна мрій» втратить той сенс, який вона мала в 2004 році — підтримка української традиційної культури, а перетвориться на модну world-music тусовку, що проводиться з метою заробляння грошей. (Відгук на публікацію Надії Тисячної, Назара Вівчарика «Історична та сучасна Україна в мініатюрі», «День», №111, 11 липня 2006)
Хто винен?
Цікаві міркування Олександра Громова («Не допустити руйнування держави...», «День», №115, 15 липня 2006). Безумовно, народ в Україні (як українці, «русские», так й інші національності) не має мовних непорозумінь, як непорозумінь і релігійних, такого масштабу, про який говорять. Але вороги слов’янства, «україножери» штучно роздмухують міжнаціональну та міжрелігійну ворожнечу. Одні, щоб заробляти більше у тіні, інші — щоб мати більше у себе віруючих, треті отримують задоволення від сварок взагалі.
Хто винен? Влада України, яка дає змогу «україножерам» з партій чи владних структур вільно отримувати вказівки з реакційних кіл Москви. Нещодавно мене вразив виступ по ТБ українки, яка на добрій українській мові кричала: «Немає ніякої України, немає української мови, я «русская», є лише Русь». І чи може бути по-іншому, коли на 15-му році незалежності, навіть у Києві (ТБ, радіо, ЗМІ, виступи у Верховній Раді), українцям доводиться боронити українську мову? А високопосадовці все так же затято проводять свою політику «розділяй та володарюй».
