Сьогодні ми друкуємо два протилежнi погляди наших читачів на порушену в публікаціях «Дня» (від 20.11.1999 р. і 15.04.2000 р.) тему дітей Великої Вітчизняної війни. Попри різкість думок Олега Михайловича Лебедя, його думку можуть поділяти й інші учасники ВВВ. Так що дискусія із цих проблем, особливо у зв’язку з позбавленням пільг деяких верств населення, думаємо, вельми актуальна.
Не за пайки, не за ордени, а за совість
20 листопада 1999 р. у вашій газеті було надруковано відкритий лист Людмили Сергєєвої .
Кілька разів я перечитував цей матеріал, багатий на розповiдi про безпрецедентні трудові звершення, бойові подвиги три-десятирічних дітей, а саме, цитую: «Діти лопатами рили землю, тягнули з матерями борони, вирощували хліб. «Усе для фронту, усе для Перемоги» — лунали патріотичні заклики, віддавали усе, самі не бачили справжнього шматка хліба, не користувалися ніякими пайками, працювали на війну безкоштовно, не за пайки, не за медалі й ордени, а за совість. Носили цеглини, колоди...»
У липні 1941 року мене було евакуйовано до Старобельського району, в село Шульгінка, де зібралася весела компанія дівчат і хлопців. На збирання врожаю нас запросили керівники колгоспу. Нас хвалили за хорошу роботу, пригощали усiм тим, що дав Бог. Урожай був надзвичайно багатий. Ми розвозили хліб по подвір’ях колгоспників. Зібраний хліб сушили та звалювали у приміщення сільського клубу та інші місця, здається, у школу. Худобу, яка відбилася від гуртів, ми заганяли в колгоспні стійла. Діти різного віку займалися своїми дитячими справами, іноді «крутилися» біля нас. Коментарі зайві.
Вищесказане свідчить далеко не на користь пані Л.Сергєєвої. Гасло «Усе для фронту, усе для Перемоги» дійсно було, але воно не могло працювати на окупованій Україні. Це гасло працювало, і працювало добре в тилу Червоної Армії.
Ви кажете, діти гасили запалювальні бомби чи знищували їх під кулеметними чергами — більше вигадати просто неможливо. Запалювальні бомби, або «запальнички», як їх називали у блокадному Ленінграді, знищувалися, а точніше — нейтралізувалися спеціально навченими командами, члени яких мали відповідний одяг, окуляри, а також спеціальне пристосування для захоплення «запальнички». Температура «запальнички» понад три тисячi градусів, і дитина, яка спробує підійти до «запальнички», осліпне й згорить.
Ми, солдати Великої Вітчизняної війни, врятували світ від фашизму, Батьківщину, в тому числі дітей і Вас, Людмило Сергіївно, від поневолення. Ми, хто дивом залишилися живими, а не хтось інший, своєю важкою працею підняли батьківщину з небувалої за своєю руївничістю війни.
У блокадному Ленінграді не отримували навіть медалей, від голоду помирали солдати, а Ви пишете — пайки, ордени...
Справжніх учасників бойових дій, тих, хто стояв у рубках бойових кораблів, біля розжарених гарматних стволів, солдатiв піхоти, котрі йшли на кулемети, всіх тих, хто валявся в сирих, холодних окопах, перебуваючи в постійному вогневому зіткненні з противником, справжніх, а не фіктивних фронтовиків, залишилися одиниці. До наших лав, при потураннi державних чиновників, «влилися» десятки тисяч колишніх дезертирів, котрі ховалися в різних «схованках» або віддавали «перевагу рабській роботі» в Німеччині перед мобілізацією до лав Червоної Армії, яка наступала.
Зараз усі, в тому числі й діти (за Л.Сергєєвою) — «діти війни» хочуть, не беручи участь у війні, брати участь у ній із метою отримання незаслужених пільг, які прирівнюються до пільг учасників бойових дій. Недаремно Президент Леонід Кучма зазначив: «Зараз в Україні нараховується УДВІЧІ БІЛЬШЕ ВЕТЕРАНІВ ВІЙНИ, ніж їх було після війни». Через 55 років після закінчення війни значно збільшилася й кількість інвалідів ВВВ. Навіть генерали, у яких було відмінне здоров’я, які багато років бездоганно прослужили, при виході на пенсію отримують статус інваліда Великої Вітчизняної війни II групи та пільги інваліда. Усі вони переслідують тільки одну мету: отримати незаконні пільги учасника війни, урвати від «пирога війни» (від якого, до речі, вже майже нічого не залишилося) шматок побільше.
Так що, шановна пані Сергєєва, всі ми білі старі, а ось заслуги в нас різні: в одних їх не було й немає, а в інших учасників бойових дій завдяки безлічі причеп — мізерні.
Необхідно заспокоїти біль дітей Великої Вітчизняної
Я з великим задоволенням постійно читаю вашу газету, оскільки вона висвітлює широке коло питань. І вона, мабуть, єдина в Україні, яка надрукувала два матеріали на тему «Дітям Великої Вітчизняної від них же».
Дійсно, про ветеранів війни пам’ятають, але дещо не хочуть пригадувати, залишаючи із 1941 року в серцях колишніх неповнолітніх глибокий біль і розчарування. Йдеться про дітей, які в період віроломного нападу фашистської Німеччини в зоні бойових дій потрапили під обстріл і бомбардування. Частина з них через відсутність медичної допомоги загинула, інші в муках вижили, ставши інвалідами. Згодом вони, недоспавши й впроголодь, працювали в народному господарстві, віддаючи все для фронту, все для перемоги. За свою працю та інвалідність вони отримали статус учасника ВВВ. Вони перенесли всі страхіття війни, адже держава зобов’язана була їх захистити! Не змогла!
Тепер же, на мою думку, держава повинна взяти на себе всю відповідальність і виправити допущену помилку хоча б до ювілейної дати — 55-ї річниці Перемоги. І в цьому їй допоможуть учасники бойових дій, які залишилися живими, які визнають моральну відповідальність перед дітьми, скаліченими війною. Для цього необхідно:
1. Осіб, котрі працювали в роки війни, незалежно від групи інвалідності, прирівняти до учасників бойових дій.
2. Нагородити їх медаллю «За Перемогу над Німеччиною».
3. Звернутися до уряду Німеччини щодо виділення відповідної компенсації за шкоду, нанесену здоров’ю неповнолітніх.
Тільки таким чином держава може заспокоїти глибокий біль дітей Великої Вітчизняної, який триває десятиріччя. З повагою,
