Півтори тонни унікальних видань, що виходили за кордоном протягом ХХ століття, надійшли від нього у посилках в українські державні та приватні книгозбірні. Нещодавно бібліотека і архів Святого Володимира при Українському православному осередку в Калгарі змінила свою назву. З нагоди 90-річчя від народження Миколи Ворона вона носитиме ім’я свого засновника і архівіста — «Mykola Woron library and archives».
ЖАГА ДО ЛІТЕРАТУРИ
Микола Ворон народився 10 грудня 1924 року в селі Жолобок, що на Холмщині, у родині Данила Ворона та Зіновії Федорук. Позаду були депортація родини 1914 року і польсько-радянська війна 1920 року, в якій батько брав участь піхотинцем у 34-му полку піхоти Війська Польського. У родинній хроніці «Волею долі» Олександр Ворон зазначав, що його старший брат Микола — постать особлива. З дитинства його вабили далекі краї і він налягав на читання. Брати любили грати «у бібліотеку»: Микола «позичав» книжки з особистої книгозбірні, твори Конопніцької, Сєнкєвіч, Пруса... Вони викликали жагу до літератури, що лишилася у Миколи Ворона на все життя.
Коли Холмщину окупували німці, неповнолітній Микола опинився в селі Кляйн Аусгайм, у родині німця Карла Багера. На щастя, той виявився порядною людиною: вже наприкінці першого року надав Миколі місячну відпустку! У Німеччині він отримував газети з Кракова — «Холмську землю» і «Українські вісті», а від 1941-го року належав до Українського національного об’єднання.
Із полтавчанкою Параскою Керекелицею у жовтні 45-го у таборі для переміщених осіб в Офенбах вони взяли шлюб в Українській Автокефальній Церкві. Невдовзі дружина отримала повідомлення: приготуватися до повернення «на Родіну», але чоловік не віддав її на поталу «людоловів», які нишпорили в американській зоні окупації. Молодята подалися до італійського табору в Ганау. «Коли італійці виїхали додому, у табір для переміщених осіб прибули українці, естонці, латиші і литовці: на брамі вивісили наші національні прапори», — пригадував Микола Ворон. Відтоді залишилася унікальна посвідка від 2.06.48 з печаткою табірної адміністрації Ганау і підписом коменданта такого змісту: «На основі рішення Комітету українського табору ВП. Панове Мельник Д. і Ворон М. уповноважені започаткувати організацію бібліотеки у нашому таборі. Просимо всіх громадян помогти Названим у їхній праці».
У таборі для переміщених осіб Паша народила сина Володю, а коли Канада дозволила українцям залишити Німеччину, вони приїхали вирощувати цукрові буряки за контрактом на два роки, а згодом переїхали до міста Калгарі. Працюючи на залізниці, 1957 року вирішив організувати бібліотеку. Звернувся до членів тутешньої православної громади: хто має прочитані книжки, нехай подарує або позичить. Набралося чимало! Хто хотів стати постійним читачем, вносив щороку один долар.
Професор Олександр Малицький порадив створити каталог і оформив кілька взірцевих карток. Пан Микола взяв додому друкарську машинку, книжки, картки... Змарнував десяток-другий, наступного вечора зіпсував менше... Картотеку створив власноручно.
«ДУХ УКРАЇНСТВА» СЕРЕД БЕЗМЕЖНИХ ПРОСТОРІВ КАНАДИ
Листи і знімки, різдвяні та великодні картки від Миколи Ворона надходили до родини рідного брата на Волинь у спеціальних конвертах з портретами українських письменників. Коли навесні 1968 року я вирушив на географічну олімпіаду до Ялти, Микола Ворон переступив поріг батьківської оселі в Милушах. На його портативну японську камеру «Canon» я знімав свій перший кінорепортаж і наступний — про гостину з молодшою донькою Зіною — 1973 року...
Праця у редакції обласної газети «Молодий ленінець» допомогла здійснити подорож на край світу влітку 1979 року. Мене привітали під час ранкового богослужіння українською мовою у греко-православній церкві св.Володимира, і Микола Ворон з гордістю показав свою бібліотеку у долішньому приміщенні нового українського культурно-релігійного осередку. Книгозбірня уже налічувала кілька тисяч творів українських авторів та сотні періодичних видань українською з цілого світу!
Тут уперше я відчув «дух українства» як незнищенну сутність невеличкої спільноти, що не почувалася загубленою серед безмежних просторів Канади! «Свої серед чужих і чужі серед своїх», вони нарікали на «глибокі межи нами межі» (Олена Теліга) і розсилали десятки листів на підтримку Івана Демянюка, якого судили і виправдали в Ізраїлі. Навіть без знання англійської, люди в літах давали собі раду в колі невеликої громади, перебуваючи десятиліттями в поділеному між комуністами, «бандерівцями» та «мельниківцями» українському середовищі.
Один місяць серед книг бібліотеки Миколи Ворона «актуалізував» чотири роки навчання на історичному факультеті педінституту. Повною несподіванкою стали наукові видання Інституту дослідів Волині та товариства «Волинь», спомини Уласа Самчука «На білому коні» і «На коні вороному», двотомник «Волинь і стародавнє Полісся» Олександра Цинкаловського, «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» професора Степана Килимника...
Я вперше подивився на Волинь, Україну під іншим кутом зору бо «усе залежить від людських зіниць: в широких відіб’ється вся епоха, у звужених — збіговисько дрібниць»...
Пан Микола не відхилив жодного запрошення і, гостюючи у затишних оселях, я слухав історії про страхітливе минуле з репресіями, депортаціями, Голодомором. Трагедія Голодомору знайшла відображення у численних друкованих виданнях, які Микола Ворон показав на книжковій виставці в університеті Альберти, де його сфотографували з молодим істориком Джеймсом Мейсом. 1982 року дослідник Голодомору в Україні виступить в Ізраїлі на Міжнародній конференції про Голокост і геноцид із заявою, що «голод 1932-33 рр. був актом геноциду проти народу України, він був частиною координаційної атаки проти української самодіяльности, атаки, навмисність якої продемонстрована знищенням політики українізації, знищенням української інтелігенції та культури. А політика денаціоналізації перейшла до геноциду, тобто до штучного створення таких обставин, які спрямовані на знищення національної групи...» Матеріали його досліджень видруковані у книзі «Дня» «Свічка у вікні» (Київ. ПрАТ «Українська прес-група», 2013) до 80-ліття Голодомору публікувалися на сторінках газети «Наша віра»...
У БІБЛІОТЕКИ ШИРОКЕ КОЛО ДРУЗІВ
...Незабутні враження про «херітидж парк» — «історичний парк» на околиці Калгарі — допомогли розпочати 1983 року операцію «Старе місто», яка увінчається створенням історико-культурного заповідника республіканського значення у місті Луцьку 1985 року.
Під час другої подорожі до Канади на Різдво 1988 року українці Калгарі готувалися до Зимової Олімпіади. А я не міг насититися надбаннями пана Миколи і виданнями про композитора Ігоря Стравінського із публічної бібліотеки міста Калгарі: на запит пана Миколи ми отримали дюжину книг, а фото із Устилугу знайшов в альбомі «Ігор та Віра Стравінські»: я мріяв про фестиваль музики Стравінського і шукав для цього однодумців (1994 року доктори мистецтвознавства Олександр Федорук та Алла Терещенко допомогли нам розпочати проект «Стравінський та Україна»)...
У бібліотеки широке коло друзів, а серед постійних жертводавців — Союз Українців Самостійників, жіноча організація Союзу українок Канади, Клуб українських бізнесменів та професіоналів... Внески організацій складають щороку 10.000 доларів, але пан Микола знаходив і доволі нетрадиційні способи залучення коштів. У результаті вартість книжкового фонду (не враховуючи меблів і архівних матеріалів) складає 146.741.72 центи.
Звіти засвідчують активну громадську діяльність бібліотекаря Миколи Ворона протягом 57 років. Чимало книг від Миколи Ворона можна знайти у бібліотеці Східноєвропейського державного університету імені Лесі Українки, адже створення наукової бібліотеки стало одним з пріоритетів першого ректора Анатолія Вадимовича Свідзинського та членів робочої групи під керівництвом автора, що готувала реорганізацію педінституту. Найперші англомовні наукові видання ми отримали ще 1992 року з Каліфорнії, від пані Ірини Шведе-Федоренко, колишньої учениці української гімназії у місті Луцьку.
Громадська діяльність Миколи Ворона надзвичайно багатогранна, вона не обмежується простором бібліотеки. Коли Україна проголосила незалежність, він висилав гроші на придбання дому для Українського посольства в Оттаві, підтримку потерпілих від Чорнобильської трагедії, Шевченківську школу мистецтв, видавничу діяльність «Смолоскипу» тощо. За підтримки бібліотеки вийшли друком книги «Я, син «ворога народу...», «Бій за Буковину», «Некролог України»...
10 грудня 2014 року Миколі Ворону минуло 90. Ювілей бібліотекаря став подією для української спільноти міста Калгарі. У вітальній адресі читаємо таке: «На честь самовідданої праці пана Миколи Ворона, який заснував і протягом 57 років розбудував одну з найбільших українських бібліотек в Канаді. Академічні установи і люди з усього світу, особливо в Україні, отримали користь від пристрасті пана Ворона спрямованої на збереження української літератури, історії та культури».
...Колись у дитинстві Микола Ворон мріяв про власний фруктовий сад, але його відлучили від рідної землі, вирвали з корінням. У Країні кленового листя невтомний садівник розумного, доброго та вічного виплекав дивовижний сад українського слова, що прислужився Україні «саджанцями» рідного слова різних ґатунків...
Василь ВОРОН, магістр державного управління, Луцьк
У повному обсязі матеріал читайте на сайті «Україна Incognita» incognita.day.kiev.ua
